За роки повномасштабної війни Україна стала найбільш замінованою країною світу. Згідно з дослідженням Mines Advisory Group, від 30 до 40% території вкриті вибухонебезпечними залишками — авіабомбами, артилерійськими снарядами, боєприпасами та різними мінами. На розмінування знадобиться від 70 до 700 років, залежно від виділених ресурсів та інтенсивності робіт. І саме на піротехніків Державної служби України з надзвичайних ситуацій покладена ця надзвичайно відповідальна та ризикована місія.
Ми поспілкувалися з лейтенантом служби цивільного захисту, начальником відділення групи піротехнічних робіт ДСНС України Олександром Дорошем, який тільки-но закінчив навчання і вже бере участь у розміновуванні нашої країни.
Олександре, чому обрав таку небезпечну професію?
– Мабуть, це закладено в моїх генах (сміється). Мої батьки працюють у Державній службі України з надзвичайних ситуацій. Мені з дитинства подобалося те, чим вони займаються, тож вирішив піти їхнім слідом і доєднатися до лав рятувальників. Але не зміг працювати під їхнім керівництвом, тому обрав інший напрямок — інженерне забезпечення саперних, піротехнічних та вибухових робіт. Мене завжди приваблювала небезпека й адреналін. Було бажання спробувати щось нове, незвичайне. А робота з вибухонебезпечними пристроями — це і цікаво, і незвично. Саме тому я вступив до Національного університету цивільного захисту України у Харкові, бо лише там здійснювалося навчання за цим напрямом. Тим більше, після закінчення була можливість стати не звичайним сержантом, а лейтенантом і керівником групи.
Як мені відомо, освітній процес у твоєму університеті був подібний до військових академій. Розкажи про навчання.
– Загалом так. З першого дня курсантів зараховують на державну службу і присвоюють звання рядових. У нас було спеціальне навчання казармового режиму — ми проживали в казармі на території університету і навіть заступали в наряди. Розпорядок дня розписаний похвилинно – від 6 ранку до 10 вечора. Замість канікул я їздив додому у відпустку. Ще з цікавого – практичні заняття на підривних майданчиках з використанням вибухівки. Оскільки це був факультет цивільного захисту, нас навчали не лише піротехнічній справі, а й пожежній, зокрема забиратися на верхні поверхи будівель по штурмовій драбині, здійснювати самотушіння, в’язати різноманітні вузли. Загалом була можливість навчання як у звичайних студентів — ходити вдень на пари, а потім йти додому, займатися своїми справами. Але курсантів одразу забирають на посади до частин ДСНС, на відміну від студентів, які самі шукають робочі місця.
24 лютого 2022 року ти був студентом 2 курсу. Як змінилося навчання після повномасштабного вторгнення?
– Той ранок я зустрів у Харкові і, звісно, чув прильоти снарядів. Через військові дії пересування містом було перекрите і навчання призупинили. Через 10 днів нас евакуювали до Черкас, оскільки там також є Національний університет цивільного захисту України. Через місяць ми виїхали до Дрогобича, а потім повернулися до Харківської області. Всюди були навчальні полігони, де ми відточували свої практичні навички. Біля Харкова до нас на територію прилетіло… Тоді евакуювалися у Львів і звідти нарешті роз’їхалися у відпустку. Повернулися знову в Харків, а останні 2 місяці навчання завершили у Черкасах. Після початку повномасштабного вторгнення керівництвом ДСНС України було прийнято рішення про прискорення нашого випуску, адже постала нагальна потреба у фахівцях. Тож замість 4-ох років ми провчилися 3 і 7 місяців. Також нам збільшили практику: замість одного місяця ми провели в розпорядженні частин загалом шість місяців. До навчального плану додали заняття для вивчення боєприпасів, які використовує росія, бо до того вивчали переважно радянські. А ще збільшилася кількість пар із домедичної допомоги, адже наша робота пов’язана з постійним ризиком.
Чим відрізняється робота піротехніка у мирний час та в умовах війни?
– До повномасштабного вторгнення наша діяльність була рутинною та локалізованою. Ми займалися розмінуванням в межах конкретних областей, де базувалися. Лише зрідка виїжджали до інших регіонів. Наразі відбуваються постійні ротації на деокуповані території. Обсяги роботи значно зросли, адже Україна стала найзамінованішою країною світу. Я думаю, що за наявності достатньої кількості піротехніків ДСНС, на розмінування території України нам знадобиться більше 80 років. А оскільки війна ще триває, то цифра буде ще більшою. Наші закордонні партнери передають нам техніку для розміновування, ми активно її освоюємо, зокрема повітряні дрони та механізовані машини для розміновування. Вони пришвидшують розмінування полів, але потребують догляду та певних правил використання. Проблема в тому, що після знищення декількох боєприпасів будь-яка деталь може вийти з ладу, а офіційні комплектуючі та ремонтні сервіси розташовані за кордоном. Це сповільнює процес ремонту. Наразі в певних областях є по декілька екземплярів такої техніки, але ми очікуємо на більшу допомогу в майбутньому.
Чи не страшно тобі виконувати таку небезпечну роботу?
– Страшно. Моя професія пов’язана зі страхом. Маємо завжди бути готовими до найгіршого. Це, зокрема, допомагає контролювати ситуацію та зберігати зосередженість. Викладачі нам казали, що коли перестанемо відчувати страх — краще йти з саперної справи, адже ти перестаєш адекватно оцінювати можливі ризики. А це прямий шлях до трагедії. Я усвідомлюю, якими можуть бути наслідки моїх помилок, бо ризикую не лише власним життям, а й життям особового складу.
Чи були думки змінити професію?
– Чесно кажучи, коли я тільки-но розпочав вивчати всі тонкощі саперної справи, мене охопив сильний страх за своє життя. Теоретичні знання – одне, а от реальна практика дозволила зрозуміти всі ризики цієї професії. Однак із кожним новим практичним заняттям я ставав впевненішим у своїх діях. Головне — дотримуватися інструкцій.
Як ти налаштовуєшся на виконання завдань із розмінування?
– Для інших це здається чимось незвичайним та страшним, але для мене це звичайна робота. Я вже давно пройшов усі стадії прийняття ризиків професії і знаю, що ці завдання крім нас, фахівців, ніхто не виконає. Тож коли отримую новий виклик на виїзд – ретельно прокручую в думках всі можливі сценарії, згадую настанови і правила безпеки при виконанні робіт. Вмикаю режим підвищеної пильності й концентрації. Звісно, страх нікуди не зникає, я просто трансформую його у щось інше, наприклад — у гумор. Піротехніки взагалі дуже життєрадісні люди (сміється).
Як ти підтримуєш психологічний стан та розвантажуєшся після виїздів на розмінування?
– Здебільшого у спокійній домашній обстановці. Також можу зустрітися з друзями, пограти в комп’ютерні ігри, поговорити. Дуже люблю активний відпочинок на природі — ходити в походи, гуляти в лісі, кататися на велосипеді.
Які якості характеру та навички є найважливішими для піротехніка?
– Перш за все піротехнік має бути спокійним, розважливим та терплячим, адже в нашій справі поспіх може коштувати життя. Важливою є також стресостійкість та вміння не піддаватися паніці. Оскільки ми працюємо групою, а не по одинці, то треба вміти працювати в команді. Теоретична підготовка — це база, ґрунт, фундамент. Піротехнік має чітко знати з чим має справу, щоб розуміти як знешкодити об’єкт та вберегти себе й інших. З корисних навичок — вміння копати, тому що зазвичай боєприпаси знаходяться у землі, і для початку їх потрібно розкопати. Та й загалом ми маємо розуміти як використати наявні ресурси з найбільшою ефективністю.
Що б ти порадив тим, хто хотів би здобути освіту піротехніка?
– Перш за все потрібно усвідомлювати усі ризики цієї професії і зрозуміти чи справді воно вам потрібно. Зважайте на суворий режим навчання. Звучить не дуже, але це те, що допоможе вам стати справжнім професіоналом. Крім знань, які дають викладачі, потрібно займатися самоосвітою. Чим більше знає сапер — тим він захищеніший від ризиків. Особливо зараз, коли технології постійно розвиваються, і ми маємо розуміти, з чим працюємо. Якщо це справа, до якої лежить ваша душа, вас не лякають труднощі і ви хочете зробити свій внесок в очищення країни від ворожих боєприпасів, — ласкаво просимо до лав піротехніків!
Анастасія Лабик, магістрантка