Катрін Лінд – фахівчиня з міжнародних проєктів, дослідниця міжкультурної комунікації та наставниця молоді. Вона здобуває ступінь магістра в Рурському університеті Бохума (Німеччина) за спеціальністю «Східноєвропейські дослідження з практичним спрямуванням». Раніше Катрін навчалася в Бохумі, Вроцлаві, Загребі та інших країнах, вивчаючи полоністику, політологію та культурологію.
У центрі її наукових інтересів – культура пам’яті, дослідження травми та міжкультурна освіта.
Завдяки власному досвіду Катрін глибоко розуміє важливість діалогу. Вона бере участь у міжнародних ініціативах, зокрема у проєктах, спрямованих на розвиток міжкультурного взаєморозуміння, підтримки молоді та формування цифрової етики.
У цьому інтерв’ю Катрін ділиться своїми роздумами про те, як освіта може стати простором емпатії, співпраці та єдності в розмаїтті.
– Як формувалася ваша особистість і кар’єра? Які моменти стали переломними у вашому житті?
– Мені завжди здавалося, що все відбувається само собою. Але, мабуть, події не були випадковими – кожна з них відкривала нову перспективу, показувала, що ще важливо зробити або змінити. Таких переломних моментів було багато. Один із перших – коли у тринадцять років я переїхала до Німеччини.
Пізніше, у старших класах, я зрозуміла, що для багатьох школа – складний простір. Після її закінчення я вирішила провести волонтерський рік у музеї, де брала участь у позашкільних семінарах. Саме тоді відчула, що навчання може бути захопливим, живим, гнучким – не суворим і виснажливим, як це часто буває у школі.
Я усвідомила, що освіта не повинна бути «важким обов’язком» – вона має приносити радість. Людина навчається протягом усього життя, і це має бути природно. Подорожі, зустрічі з людьми з різних країн, бажання бути частиною міжнародних процесів, – усе це привело мене до роботи з молоддю.
Я пройшла навчання в німецько-польському молодіжному об’єднанні як керівниця груп і почала працювати з дітьми та підлітками. Спочатку – в Німеччині, потім брала участь у меморіальних поїздках до Освенціма. Згодом приєдналася до різних короткострокових проєктів. Повномасштабне вторгнення Росії в Україну 2022 року дещо змінило напрям моєї діяльності, змістивши акцент на міжнародні проєкти.
– Чи був якийсь особистий тригер, який визначив ваш професійний шлях?
– Так, безумовно. Це був мій волонтерський досвід. Саме тоді я зрозуміла, що навчання ніколи не закінчується. Якщо людина сприймає його як природний процес – з радістю, творчістю, відкритістю – вона не лише розвивається сама, а й допомагає іншим.
Мене завжди цікавило, як люди з різних культур знаходять спільну мову. Можливо, тому, що я сама завжди відчувала свою «міжкультурність». Навіть коли організовую зустрічі чи вечірки, то намагаюся запросити людей з різним досвідом, із різних сфер – щоб вони могли знайти точки дотику. Це мене надихає.
– Розкажіть про міжкультурність у роді, про своїх предків.
– Мої предки були німецькими переселенцями, які на початку XIX століття переїхали на територію сучасної України, що тоді входила до складу Російської імперії. Вони оселилися неподалік від Дніпра, у колонії, яку називали Гейдельберг. До 1941 року моя родина жила в Україні. Бабуся навчалася німецькою та українською мовами і жила в німецькому поселенні.
Під час Другої світової війни їх депортували до Казахстану. Пізніше бабусю відправили на Північ, до трудової армії, і лише після 1956 року вона змогла повернутися до Казахстану, щоб возз’єднатися з родиною. Це була історія насилля, втрат і виживання, але водночас – історія життя у різних куточках світу, сили та взаємодопомоги людей різного походження.
Для мене важливо говорити про цю спадщину – про долю німецьких поселенців, про яку часто забувають навіть у Німеччині.
– Виходить, у вас є українське коріння…
– По лінії дідуся моя родина походить із Харківської області. Українське коріння завжди було для мене джерелом внутрішньої сили й відчуття приналежності. Це частина моєї історії, до якої я ставлюся з особливим теплом.
– Це спонукало вас активно підтримувати Україну після початку великої війни?
– Повномасштабне вторгнення стало для мене особистою травмою. У перші дні я активно допомагала тим, хто цього потребував: займалася перевезенням біженців, перекладами, організацією гуманітарних поставок. Через кілька місяців я відкрила благодійний аукціон на підтримку України – шукала будь-яку можливість бути корисною.
Згодом почала працювати над освітніми проєктами для українських дітей, які приїхали до Німеччини. Особливо хочу відзначити організацію «Aktion West-Ost» – саме тоді, будучи її частиною, я глибше занурилася у сферу міжнародних молодіжних ініціатив.
– Сьогодні популярно говорити про «розмиту ідентичність». Як вам вдається зберігати свою в глобалізованому світі?
– Мені здається, що відчуття втрати ідентичності – не завжди проблема. Це радше етап розвитку. Іноді потрібно «загубитися», щоб знайти щось глибше. Подорожі й міжнародне спілкування не розмивають ідентичність, а навпаки – поглиблюють. Це можливість побачити світ очима інших і краще зрозуміти власні цінності.
– Ваша діяльність дуже насичена. Як вам вдається зберігати баланс і не вигорати?
– Не можу сказати, що ідеально керую часом (Сміється. – Авт.). Я пробувала різні методики, курси, книги, але універсального рецепта немає. Моя стратегія – усвідомлене перемикання. Якщо відчуваю втому, даю собі час побути наодинці: поспати, пройтися, поговорити з друзями не про роботу. Я заздалегідь планую періоди активності й відпочинку, іноді просто позначаю їх у календарі. Це допомагає не втрачати себе.
– Ви працюєте з молоддю. Які виклики є в сучасного покоління?
– Світ дуже нестабільний – політично, екологічно, соціально. Молодь відчуває постійний тиск: потрібно швидко знайти своє місце, не відставати, бути успішними. Соціальні мережі лише підсилюють це відчуття. Я бачу багато тривоги, розгубленості, самотності. І водночас – величезний потенціал. Сьогодні молоді люди глибше усвідомлюють глобальні проблеми та шукають справжні сенси, а не поверхові.
– Наскільки важливо для суспільства говорити про травми минулого, та як це допомагає вирішувати сучасні конфлікти?
– Я думаю, що вміння говорити про минуле – це один із найскладніших, але й найзріліших кроків, які може зробити суспільство. Коли ми замовчуємо біль, він не зникає – лише поглиблюється і проявляється в інших формах: у страху, недовірі, агресії.
Відкритий діалог про травми не означає застрягання в минулому. Навпаки – це спосіб звільнитися від нього, зрозуміти, чому ми стали такими, якими є, і що можемо змінити.
Багато сучасних конфліктів – політичних, культурних, навіть сімейних – пов’язані з неусвідомленими травмами, що передаються з покоління в покоління. Якщо суспільство вчиться їх визнавати, називати й обговорювати – воно отримує шанс побудувати новий рівень довіри.
Історія перестає бути чимось абстрактним і перетворюється на простір людських історій – із болем, помилками, але й можливістю зцілення.
Мені здається, важливо пам’ятати: коли ми ділимося пам’яттю, ми не звинувачуємо, а створюємо простір для розуміння. Визнання травми – це не слабкість, а прояв сили.
– Наскільки важливий діалог між культурами та поколіннями для взаєморозуміння?
– Без діалогу – ніяк. Конфлікти між людьми – природні. Іноді вони посилюються через відмінності у традиціях, вихованні чи культурі. Не виключено, що часом конфлікти виникають через особисті переконання або обставини, і про це потрібно говорити.
Але не менш важливо – вміти слухати. І визнавати біль, що був у минулому. Лише проговорюючи історичні травми, можна запобігти новим.
– Якби ви могли повернутися в минуле і дати собі пораду, то яку?
– Напевно, я б сказала: «Не хвилюйся. З тобою все гаразд». Ми часто думаємо, що наші проблеми унікальні, але кожен проходить через власні страхи. Просто слухай себе й говори про свої потреби. Люди не можуть здогадатися, що тобі потрібно, якщо ти сама про це не скажеш. І не забувай – іноді потрібно просто зупинитися, вдихнути й довіритися відчуттям.
Діана Буга, студентка відділення журналістики УжНУ