«Хто не пам’ятає свого минулого, той не вартий свого майбутнього», – писав Максим Рильський. Знання власної історії формує нашу ідентичність, допомагає краще зрозуміти себе, свій народ, культуру, традиції. Роль цієї науки в нашому житті є неоціненною. Вона вчить не допускати помилок минулого та будувати краще майбутнє. Але чи може історія бути «вчителькою життя», якщо її змушують заперечувати правду? Якщо її переписують під закони партії та висвітлюють так, як зручно комуністичній ідеології? Як викладали історію в школах та університетах у радянський період? Як партійні органи контролювали працівників освіти? Про які теми вчителі були змушені мовчати? Про все це – у розмові з Василем Плешою – вчителем історії вищої категорії Макарівського ліцею з майже 40-річним стажем.
– Розкажіть, як і коли вирішили стати істориком?
– Мій шлях в історію не був прямим. Одразу після школи я намагався вступити до Лісотехнічного інституту у Львові, але не склалося. Тоді за власним бажанням пішов до армії. Після повернення мій друг-односельчанин, який вже тоді навчався на історичному факультеті Ужгородського державного університету, порадив спробувати, і я погодився. Я завжди цікавився історією, любив її і добре знав, тому із задоволенням прийняв його пропозицію та без проблем вступив. Так став істориком.
– Наскільки ідеологізованим було навчання на історичному факультеті? Як викладачі й студенти давали раду?
– В університеті, звісно, все було дуже ідеологізовано. Партія була головною у всіх питаннях. Я спершу теж до цього йшов, шанси та перспективи стати партійним в мене були великі, але, слава Богу, членом партії так і не став. Зараз я вдячний, що не пішов тим шляхом.
Взагалі цілий перший курс мене тягали до КДБ. Був там такий Борис Сергійович, який хотів, щоб я щотижня до нього ходив і виконував завдання, тобто мав все слухати, фіксувати і повідомляти йому. Я не хотів ні на кого наговорювати (а в нас на курсі були націоналісти, хоч і дуже небагато) і старався менше дружити з цим «кагебістом». Зрештою, наприкінці першого курсу він зрозумів, що з мене толку не буде, і відстав. Так я звільнився від нього і від КДБ.
Серед викладачів було по-різному, десь 50 на 50. Були ті, хто повністю агітував за комуністичну ідеологію. Але були й інші, які, хоч і мусили десь згадувати партію, але водночас чітко давали зрозуміти, що вона «не дуже» і викладали історію так, як це було насправді.
– Як розпочався ваш вчительський шлях? Чи легко було молодому історику знайти роботу там, де хотілося?
– Після закінчення університету, в 1977 р., мене направили вчителювати на Житомирщину, у досить віддалений район. Я відпрацював там три роки. Звідти було важко вирватися, бо вчителів історії не вистачало, але зрештою мені допоміг знайомий дістати направлення в село Лалово на Мукачівщині, де пропрацював 12 років. А вже у 1990 році я перейшов викладати до рідного села Макарьова. Тут 12 років був завучем, а потім, до 2015-го, працював звичайним учителем – вів історію та допризовну військову підготовку.
Мене діти слухали й поважали. Багато вчителів скаржилися, що учні шумлять і не слухають, бо їм нецікаво. У мене ж часто сиділи з розкритим ротом, дисципліна була майже ідеальна. Я завжди старався їх зацікавити, наводив багато конкретних прикладів із життя, з місцевої історії.
– Чи легко було вчителю, особливо історику, працювати в радянській школі, не будучи членом партії? Як партійні органи контролювали працівників освіти?
– Коли я вже сам почав викладати у школі, офіційно нам ніхто нічого не казав. Але, звісно, опосередковано змушували гнути лінію КПРС і пробували загітувати в партію. Я партію не дуже любив і, дякувати Богу, так і не вступив. Якось до мене на урок прийшла керівниця з обласного відділу народної освіти і зробила зауваження, бо те, про що я говорив, було трохи «не в ногу» з партією. Їй не сподобалися мої слова. Вона була повністю партійна, а я ні, тому міг собі це дозволити. Але загалом інших випадків критики не було. Інші вчителі, можливо, й самі все розуміли, але змушені були говорити те, що мали.
Був, наприклад, такий випадок: вчителів, особливо істориків, змушували ходити селом на Різдво, щоб діти не колядували. Ми мали пройтися для вигляду, щоб нас бачили і можна було прозвітувати. Якось я був удома, чекав колядників, і бачу – йдуть мої колеги-вчителі. Я їх дочекався на вулиці і покликав до себе в дім. Вони сіли за стіл, погостилися. Потім колеги ще трохи пройшлися селом, щоб не заважати дітям, і пішли по домівках. Але того ж вечора з обкому партії приїхала перевірка. Наш директор, хоч і не був партійним, та дуже боявся, щоб його не звільнили, бо діти в селі колядували за традицією, із «звіздами», «церківцями», як і належить. У той вечір він так перенервував, що серйозно захворів, і вже до кінця життя повністю не відновився від хвороби…
– Як ви розповідали учням про теми, що суперечили офіційній ідеології, наприклад, репресії, Голодомор, УПА тощо? Чи про них потрібно було взагалі мовчати?
– До періоду перебудови вони не те щоб зовсім замовчувалися, але викладалися дуже поверхово. Це було в програмі, але глибоко «копати» не дозволялося. Наприклад, був Голодомор – і все, на цьому крапка. А які були причини і хто в ньому винен – про це вже заборонялося розповідати. Так само і з дисидентами у 60-70-х роках: про них багато не говорили, хоча всі розуміли, що відбувається, а дізнатися хоч якусь правду можна було хіба що таємно слухаючи закордонні передачі, як «Голос Америки».
Все змінилося з початком перебудови, у другій половині 80-х. Я і до того дозволяв собі не йти в ногу з політикою партії, але тоді вже настали часи, коли можна було говорити правду. Після розпаду СРСР викладати історію можна було вже повністю правдиво, як знаєш і як хочеш, вже якихось переслідувань не було. Почали змінюватися підручники, телебачення і преса ставали більш-менш правдивими, і про вже згаданий Голодомор та репресії можна було говорити відкрито й об’єктивно.
– Розкажіть про ваш досвід перших років незалежності. Як ви та ваше оточення сприймали ці події, і як пояснювали учням історичні політичні процеси, що відбувалися на ваших очах?
– Коли проголосили незалежність, я, звісно, обома руками був «за» і без вагань підтримав це на референдумі, як і більшість мого середовища. Але потрібно розуміти, що то був час надзвичайно гострої боротьби. Стара радянська партійна система так просто не здавалася. На перших виборах я голосував за В’ячеслава Чорновола і пояснював іншим, чому важливо, щоб президентом став саме він. Я й досі переконаний, що якби ми тоді обрали його, а не Леоніда Кравчука, який був ще тим лисом і діяв за принципом «ні вашим, ні нашим», ми б уже давно жили на рівні Європи. Але партійна номенклатура тоді ще тримала свої позиції. До того, на жаль, росія завжди мала великий вплив на наших політиків, і через цей постійний зовнішній тиск кроки до справжньої незалежності були дуже повільними.
Ця політична боротьба тривала фактично всі 90-ті роки і перейшла у 2000-ні. Я чудово пам’ятаю Помаранчеву революцію та піднесення, пов’язане з Віктором Ющенком. Тоді народ щиро радів, відчуваючи, що партія нарешті припиняє керувати державою. Але проблема була не лише в росії чи в нашій старій владі. Навіть у нас, у нашому краї, були люди, які й після проголошення незалежності залишалися проти України. Вони хотіли, щоб усе було, як раніше, сумували за СРСР. На жаль, зрадників у нас завжди вистачало, і ми відчуваємо наслідки цього й дотепер.
Як вчитель історії, я розповідав дітям у школі про всі ці складні процеси, пояснював їм, що насправді відбувається в країні, яка йде боротьба і чому наша незалежність така важлива.
– На вашу думку, як сьогодні зацікавити дітей вчити історію?
– Щоб зацікавити сучасних дітей, треба говорити відверто і правду, не кривити душею. Я дітям завжди казав і буду казати: «Historia est magistra vitae» – історія є вчителькою життя. Хто не знає історію, той не знає життя, особливо в такій державі та й у такому світі, як наш. Діти завжди розуміють, коли слова не збігаються з вчинками, тому треба не лише говорити правду, але й діяти правдиво, показувати приклад, бути принциповим.
Софія Сливка, студентка відділення журналістики