Танці – це рухи тіла, емоції, що подеколи більш промовисті, ніж слова. А хореографія –майстерність навчати людей танцям. Це нелегка професія, але є люди, які її обожнюють. Серед них і Каріна Пфайфер – одна з найвідоміших хореографок Ужгорода, яку знають далеко за межами міста завдяки перемогам на міжнародних конкурсах, участі в турнірах. Разом із колективом Blitz, в якому навчалася сама і зараз навчає інших, відвідала з виступами США, Нідерланди, ОАЕ… загалом 17 країн. Сьогодні перебуває в Туреччині, де також танцює. Я поспілкувався з нею за допомогою відеозв’язку і розпитав про шлях у хореографії та улюблений хіп-хоп, яким займається більше 10 років.
Як і коли ти зацікавилася хореографією?
– Мені було 13 років, коли вперше пройшла в ПАДІЮН записатися на танці. Спочатку я просто хотіла танцювати, і, може, десь через три роки серйозніше зацікавилася хореографією. А бажання виникло ще раніше, коли вперше подивилася фільм «Лапочка» і зрозуміла, що хочу бути, як головна героїня, танцювати, як вона в кіно.
Із того часу цілеспрямовано розвивалася у цій сфері?
– Ні, насправді я ніколи не планувала пов’язати своє життя з хореографією. Так сталося, в мене почало виходити. Коли почала заробляти перші хороші кошти, зрозуміла, що можу цим заробляти, що хочу і буду розвиватися. Але я не так фінанси хотіла отримувати, як хотіла танцювати, прагнула бути на сцені і дарувати глядачам свою енергію. Думаю, в житті так вийшло, що пов’язала своє життя з хореографією, але я щаслива.
А коли ти зрозуміла, що танці – це не тільки покликання, а й робота, якою можеш заробляти на життя?
– Мабуть, тоді, коли вперше привезла своїх учнів на чемпіонат і до мене підійшла керівниця колективу з іншого міста і сказала, що я така крута, в мене стільки енергії, тому вона хоче запросити мене зробити постановку. Коли я почала їздити Україною, ставити хореографію для інших команд, зрозуміла, що можу на цьому заробляти кошти. Я почала подорожувати, давати майстер-класи і відчула, як це, коли тебе знають, поважають, ти танцюєш, розвиваєшся, а тобі за це ще й платять.
Чи довелося чимось пожертвувати заради цього? Які труднощі виникали?
– Труднощі? Здебільшого було важко поєднувати навчання, роботу, особисте життя. Не завжди мене підтримували, не розділяли мою думку про те, що хочу займатися хореографією. Були і такі люди, які заздрили. Складно, коли ти пропускаєш родинні дні народження, свята, тому що танцюєш, тому що в залі…
Це того вартувало?
– Інколи так. Заради мрій, успіху ти повинен жертвувати чимось.
Чому серед розмаїття танцювальних напрямів ти обрала саме хіп-хоп?
– Він мені ближчий за духом, енергією, більше підходить до мого стилю життя. Я дуже енергійна людина, тому в хіп-хопі я можу виразити емоції, віддати свою енергію. Мені подобається музика, стиль, історія хіп-хопу. Тому це те, що я вибрала для себе, для душі. Хіп-хоп – це про душу, про енергію.
Знаю, що в тебе було багато крутих і великих виступів. Який із них найбільше запам’ятався?
– Мабуть, найкращий виступ був у США. І відчуття не так після виступу, як під час, коли тебе підтримує зал і танцівники, які пліч-о-пліч з тобою. Оце неймовірні відчуття, коли відчуваєш цю енергію, яку тобі віддають інші. Це дуже круто!
Загалом я відвідала 17 країн, в кожній були різні івенти. Найбільш масштабні в Нідерландах, в Ейдховені – танцювальні чемпіонати. Ми завжди старалися подорожувати з дітьми, з колективом до різних країн, щоб розвиватися. Звісно, до війни ми дуже часто виступали в Україні, а тепер я подорожую, можна сказати, без команди, сама. Зараз перебуваю в Туреччині.
Ти навчалася в УжНУ, та чи працювала за фахом?
– Я навчалася на міжнародних економічних відносинах. Завершила навчання, та ніколи не працювала за спеціальністю. Мені подобалося навчання, хоч іноді було складно, тому що я більше гуманітарій, а ми вивчали і вищу математику. Вдячна своєму факультету, університету за те, що завжди з розумінням ставилися до того, що мені потрібно бути на тренуваннях, і також завдячую їм знаннями з англійської, – рівень значно покращився.
Кажуть, що професійні танці – достатньо дороге хобі: заняття, костюми, участь у конкурсах обходиться недешево. Як думаєш ти?
– Знаю, що багато витрачають танцівники з бальної хореографії. Хто займається сучасними танцями, також витрачає немалі кошти на костюми та поїздки, але здебільшого – на додаткові знання, на майстер-класи. Ми їздимо різними країнами, відвідуємо танцювальні івенти, танцювальні табори, за які платимо досить дорого, бо туди запрошують найкращих хореографів світу. І звісно, коли ти танцівник, ти купуєш професійне взуття, тому що маєш почуватися себе зручно, стильно і, відповідно, більш впевнено. Тому так, поїхати або полетіти в іншу країну, оплатити готель, виступи, костюми, харчування, майстер-класи – це чималі кошти.
Що для тебе було найскладнішим саме в роботі хореографа, в навчанні початківців?
– Буває, що муза не приходить, складно поставити хореографію, а час піджимає. І ти розумієш, що діти приходять на репетицію, вони від тебе чекають чогось нового, а ти не уявляєш собі весь виступ. І доволі складно, коли в тебе дуже багато груп і тренування йдуть один за одним. Важко донести свою ідею, тоді просто чекаєш… Навіть просиш дітей почекати, бо потрібно придумати. Але, як правило, настрій одразу змінюється, коли приходять маленькі дітки, які посміхаються, такі божі одуванчики. І найважче, звісно, знайти підхід до кожної дитини, тому що кожна – особистість. Через це інколи складно ставити саму хореографію, тому що не завжди виходить, передати те, що ти собі уявив.
Які можуть бути причини того, що муза не приходить, немає настрою танцювати, навчати дітей?
– Це пов’язано із втомою і рутиною. Коли ти працюєш щодня, в одному темпі, і день у тебе однаковий. Ти ніби в якійсь комп’ютерній грі, не можеш пройти рівень. Я стараюся особисті проблеми не переносити в зал, залишати їх за дверима.
Розкажи про творчий процес для постановки нового номера.
– Усе залежить від конкурсу й ідеї. Може бути таке, що мене надихали фільми, книги. Наприклад, «Хлопчик у полосатій піжамі». Я ставила хореографію на тему трагедії євреїв. Після вибору теми, звісно, ти підбираєш музику. Потрібно обрати таку, щоб передала емоції, щоб був відповідний рівень, щоб у номері була динаміка, наростання. Потім, звісно, ти шукаєш костюми, тканини, щоб пошити так, аби танцівникам було зручно. Далі підбираю хореографію в залі. До кожної вікової категорії є свої вимоги. Буває, що підібрала крутий трюк, а діти це не можуть зробити. Це вибиває з колії, доводиться замінювати.
Які риси характеру, на твою думку, найважливіші для успішного хореографа?
– Обов’язково – дисципліна, від неї залежить все. Звісно, ти повинен залишатися людиною, бути відкритим до цього світу, до людей, бути добрим.
Чи маєш ти улюблених танцюристів, якими захоплюєшся?
– Так, звісно. Це Періс Гобель із Нової Зеландії – одна з найвідоміших хореографок сучасності. Також хореографка Ріани, що створює неймовірні шоу. Є, звісно, такі хореографи, як Ізабель Капітулі, Джі Блейз. Загалом дуже багатьма хореографами захоплююся.
Ще Майкл Джексон – легенда, король! З майстер-класу одного з його хореографів я знаю, що Майкл Джексон був дуже старанним, дисциплінованим артистом, тому він так танцює.
Виникали думки кинути танці та зайнятися іншим в житті?
– Був у мене період у житті, коли я планувала кинути танці. Я вже думала, що це не моє. Але потім згадала, що ні. Я люблю танцювати, я хочу ще танцювати. І от насправді думаю зараз про те, що в майбутньому мені потрібно буде змінювати професію. Але зараз я танцюю, моє тіло мені дозволяє, я на цьому заробляю, тому поки я працюю, а далі будемо бачити. Час покаже.
А які поради можеш дати початківцям-хореографам?
– Щоб вони ніколи не здавалися, нікого не слухали. Найголовніше – щоб вони вірили в себе, в те, що вони бачать, те, як вони відчувають. І якщо, наприклад, хтось їм скаже, що вони чогось не можуть, це все неправда. Все вони можуть. Навіть якщо проти них буде весь світ, вони зможуть це зробити. Головне – ніколи не здаватися.
Як би ти хотіла розвиватися в майбутньому і про що мрієш?
– Звісно, я би хотіла танцювати. У була мене велика мрія ще з шістнадцяти років – танцювати з Крісом Брауном. Хочеться потанцювати з якоюсь зіркою. Але якщо цього не станеться, нічого страшного. Головне – знайти себе в житті і насолоджуватися ним!
Микита Педченко, магістрант