З перших днів повномасштабного вторгнення мільйони людей були змушені покинути власні домівки. Серед тих, хто зазнав чи не найбільших випробувань, – жителі прифронтових населених пунктів, де війна не стихає ні на мить. Справжнє її обличчя – окупацію, руйнування рідного села, людські втрати – бачила і 61-річна Тетяна з села Старовірівка, що неподалік Куп’янська, на Харківщині. У спогадах жінки – пекельні дні під ворожими обстрілами, втеча з рідного села, а також розлука з коханим чоловіком.
Зараз Тетяна проживає в Ужгороді, і хоч переїзд врятував її від жахів війни, дуже болісно переживає розставання, та не полишає надію повернутися на Харківщину після Перемоги. Жінка демонструє незламність, силу духу, гідність та прагнення вижити попри все. Історія Тетяни співзвучна з розповідями мільйонів вимушених переселенців, які знайшли прихисток в Україні та за кордоном.
Розкажіть трохи про себе: де народилися і проживали, чим займалися до повномасштабної війни?
– Народилася в селі Старовірівка, що знаходиться за 14 кілометрів від Куп’янська, на Харківщині. Наше містечко невелике, але дуже гарне, затишне. Вся моя родина – корінні жителі цих країв. Після школи вступила до місцевого технікуму. Згодом вийшла заміж. Спочатку було нелегко будувати сімейне життя, але ми з чоловіком завжди підтримували одне одного. Виховали доньку, яка зараз проживає в Ужгороді зі своїм чоловіком.
Як довго ви перебували в окупації?
– В окупації ми з чоловіком пробули близько місяця. Це був найжахливіший час у моєму житті. З перших днів повномаштабної війни сам Куп’янськ і наше село Старовірівка опинилися під обстрілами російських військ. Ми ховалися у підвалі власного будинку, майже не вилазили звідти. Запаси їжі швидко закінчилися, але виходити на вулицю було небезпечно. Щодня чули вибухи, свист снарядів, черги автоматів. У багатьох наших сусідів пошкоджені будинки, двори від ракет та іншої зброї. Загалом ми майже весь час переховувалися у підвалі. Але дуже довго не могли там залишатися. Донька змогла організувати евакуацію, і наприкінці травня я нарешті виїхала з села.
З якими найбільшими викликами зіткнулися під час переїзду?
– Ох, цей переїзд став для мене складним випробуванням. Коли я нарешті виїхала з села Старовірівка, то думала, що найстрашніше вже позаду. Але виявилося, що дорога до більш безпечного міста теж нелегка. По-перше, довелося їхати під постійними повітряними тривогами та загрозою обстрілів. Ми їхали спочатку машиною, а потім потягом до Ужгорода. Було моторошно. Я весь час молилася, щоб ми всі виїхали живими та неушкодженими. По-друге, запаси їжі були обмеженими, а придбати щось у магазині по дорозі не було часу.
Найбільшим викликом для мене було розлучення з чоловіком та близькими людьми, котрі залишилися. Чоловік наполіг, щоб я їхала, а сам залишився пильнувати нашу хату. Коли нарешті доїхала до Ужгорода, то почувалася втомленою, але зігрівала серце думка, що я в безпеці, що попереду нове, мирне життя без обстрілів та окупантів.
Чи бували на Закарпатті раніше? Чому обрали Ужгород для переїзду?
– Ні, раніше я ніколи не була на Закарпатті. Цей край для мене абсолютно новий та незнайомий. Коли довелося рятуватися від війни, обирала безпечне місто. Крім того, в Ужгороді проживала моя донька зі своїм чоловіком.
Мене вразила краса цього старовинного міста. Архітектура, замок, річка Уж, – усе таке мальовниче та по-своєму гарне. Люди в Ужгороді дуже привітні та гостинні.
Наразі облаштувалася в селі Великі Геївці. Умови, звісно, скромні, але тут є дах над головою, їжа та люди, які піклуються, завжди готові мені допомогти. Я безмежно вдячна їм за це, адже в мене немає нічого, крім того, що встигла прихопити з собою.
Розкажіть про Куп’янськ. Яке це місто?
– Мій рідний Куп’янськ… Це невеличке, але таке гарне та затишне містечко на Харківщині. Воно розташоване на берегах річки Оскіл. До речі, колись Куп’янськ був важливим торговельний осередком на шляху з України до Росії. У нас також збереглися старовинні будівлі та церкви. Але насправді найбільша гордість Куп’янська – його люди. Працьовиті, щирі, привітні. Більшість мешканців – прості робітники, фермери, ремісники. Завдяки їхнім рукам місто жило і процвітало. Колись у нас були великі підприємства – машинобудівні, харчові. Зараз дуже боляче дивитися на жахливі руйнування, яких завдали місту російські окупанти. Але я вірю, що після перемоги Україна обов’язково відбудує Куп’янськ.
Як ви знайшли роботу швачки на виробництві? Чи мали попередній досвід у цій сфері?
– Хоч і працювала раніше на птахофабриці, але здатна до різної роботи. У дитинстві мама навчила мене шити і вишивати. Тож коли довелося виїхати з рідного села та облаштовуватися на новому місці в Ужгороді, я вирішила спробувати себе в новій професії. На щастя, тут знайшлася невелика швейна фабрика, яка також переїхала з Харкова, де саме шукали працівниць. Коли приїхала на співбесіду, майстрині здивувалися, побачивши мій поважний вік. Але я їх запевнила, що хоч досвіду в мене не вистачає, але я буду наполегливо вчитися. Після випробувального терміну мене прийняли на роботу.
Як ви адаптувалися до нового місця проживання та роботи? Чи відчували підтримку місцевих?
– Звикати до нового було нелегко, особливо в моєму віці – 61 рік. Я ж усе життя прожила в рідному селі Старовірівці. Ужгород – абсолютно інший світ для мене. Спочатку навіть трохи розгубилася від незнайомого оточення, чужих облич та діалекту. Але згодом адаптувалася, полюбила місто з його старовинними будиночками, з різнобарвними дахами, затишними кав’ярнями та крамничками. Я часто сідаю на лавочці біля річки та милуюся набережною. Щодо підтримки місцевих, то відчуваю її від початку переїзду. Мені дуже допоміг роботодавець: сам знайшов кімнату в одному з будинків у селі Великі Геївці, що поруч із роботою, і мені навіть не довелося оплачувати оренду/комунальні послуги.
Чи підтримуєте контакти зі своїми рідними та друзями, які залишилися в Старовірівці?
– Звичайно, я намагаюся підтримувати контакт з рідними та друзями, однак це складно і болісно. Мій чоловік залишився, адже треба, щоб хтось наглядав за нашим домом. Спочатку ми підтримували зв’язок телефоном. Чоловік розповідав, що в Куп’янську багато руїн після прильотів і є проблеми з речами першої необхідності, але люди тримаються та допомагають одне одному. Потім зв’язок обірвався, коли були відключення електроенергії по всій Україні. Для мене дуже трагічним був прильот по селищу Гроза – майже всіх, кого я знала, в той день загинули. Я тиждень не могла відійти, плакала від цього горя.
Чи плануєте залишитися на Закарпатті після перемоги, чи повернетеся на Харківщину?
– Хоч на Закарпатті мені подобається, але я вирішила – після Перемоги обов’язково повернуся в рідне село. Звісно, це буде нелегко. Та й загалом невідомо, що лишилося від колишнього життя. Але я не можу покинути місце, де пройшла більша частина мого життя. Тут мені комфортно, і я дуже вдячна місцевим мешканцям за гостинність, але мій дім – у Старовірівці.
Як ви проводите вільний час? Чи вдалося вам знайти нові захоплення, нових друзів?
– Спочатку було нелегко звикати до нового оточення, але потроху я знайшла собі заняття до душі та познайомилася з новими цікавими людьми.
У вихідні прогулююся околицями Ужгорода. Декілька разів була на місцевих ярмарках, а також спостерігала за різними заходами, які відбувалися в центрі міста. Влітку часто засиджуюся на лавочках біля річки Уж, спостерігаю за качками.
Знайшла друзів на роботі. Технолог Світлана завжди допомагає мені, як із робочими питаннями, так і поза роботою. Можу звернутися до неї, щоб придбала мені необхідні продукти/речі.
Як загалом почуваєтеся в Ужгороді, проживши тут майже два роки?
– Навіть не віриться, що від того дня, коли я приїхала сюди, тікаючи від війни, минуло майже два роки. Спочатку час тягнувся так повільно, кожен день здавався довгим. Але потім я вийшла на роботу, знайшла нових друзів, і дні почали минати швидше.
Маю визнати, що за цей час Ужгород дійсно став для мене рідним містом, хоч і не домівкою. Звикла я до його мальовничих вуличок, затишних парків, добрих людей. Звичайно, іноді накочується туга й сум. Адже я не заплановано, а примусово переїжджала з рідного села. Безмежно сумую за чоловіком.
Якщо б ви могли дати пораду іншим переселенцям, що б порадили?
– Передусім порадила б не боятися змін та зважитися на ризик. Село Старовірівка – це мій рідний дім, де у мене було влаштоване життя, але тепер я, бабуся, працюю швачкою у місті, де раніше й не бувала. Це був виклик, та я не злякалась і прийняла його.
Також наголосила б на важливості підтримувати зв’язок із рідними та друзями, які лишилися на окупованих територіях. І найголовніше – ніколи не здаватися та не втрачати надію на краще. Війна забрала в нас звичне життя, але маємо триматися попри все. Бо поки в наших серцях є вогник надії та волі до життя, ми не зламаємось і переможемо! Я вірю, що кожен з нас, навіть у глибокій старості, знайде в собі сили, щоб повернутися та відбудувати рідну домівку.
Єлизавета Адженілок, магістрантка