Софія Кахнич – випускниця факультету іноземної філології УжНУ. Вона проводить уроки німецької в одній із гімназій міста Кемніце, що в Саксонії. В країні мостів та суворих правил дівчина вперше опинилася за однією з програм обміну. Цього разу приїхала сюди з особливою метою.
«Я в Німеччині втретє. Два попередні рази їздила за програмою “Work and travel. Germany”. Зараз вирішила спробувати свої сили в роботі саме в освіті. Мені було цікаво, як взагалі відбувається навчальний процес у німецьких школах», – розповідає Софія.
Зараз дівчина викладає німецьку учням 8-11 класів. Серед її вихованців – діти-переселенці з українських міст, які разом із сім’ями змушені були покинути рідні домівки через вторгнення ворога.
«В основному це діти з окупованих територій. Їм довелося виїхати з України. А зараз вони планують продовжувати навчання в Німеччині. Для цього їм необхідні знання мови. Тому ці класи зробили змішаного типу. Так ми допомагаємо учням інтегруватися в німецьке суспільство», – зазначає Софія.
Проте влитися в німецьке суспільство дівчині було непросто. Найбільше труднощів, за її словами, було з оформленням документів: «Я звикла, що в Україні можу зробити майже все швидко і з телефону. А Німеччина – це країна, в якій люблять все дуже довго перевіряти. Аби підтвердити диплом чи якийсь сертифікат, потрібно пройти численну кількість перевірок, давати запити, чекати на лист-підтвердження про отримання документів. Потім вносити правки, досилати всі файли. А далі все по колу. Інколи це здається безкінечним. Відверто кажучи, це справа не одного місяця. Добре це чи погано – не знаю. Але я таки почала грати в цю гру із системою».
Згадує і навчання в університеті та зізнається, наскільки їй згодилися настанови викладачів та знання, здобуті в навчальному закладі: «Німецька для мене – це друга мова. В університеті як основну вивчала англійську. Вдячна, що викладачі мене навчили головного – це вчитися. Постійно та невпинно. А ще – ніколи не здаватися. Я тільки зараз усвідомила, що, окрім знань із предметів, у студентські роки пройшла хорошу школу життя. У сьогоднішніх реаліях це для мене особливо цінно».
Із особливим трепетом згадує і про те, що тримає її на чужій землі та дає сили розвиватися: «Учні – моя мотивація. Я уявляю, що вони пережили. І коли бачу, як на наших уроках вони посміхаються, і як разом зі знаннями іноземної мови у них з’являється бажання ставати кращими і знову почати жити, то розумію, що мої старання не є марними. Я можу бути корисною для цих дітей, а, отже, я на своєму місці».
Зараз Софія в німецькому Кемніце працює за контрактом, який дирекція школи уклала з нею на один навчальний рік. Проте сподівається, що ця співпраця буде тривалою. А якщо ж доля вирішить інакше, то точно засмучуватися не буде, бо впевнена: «Коли зачиняються одні двері, обов’язково відчиняться інші».
Мирослава Жабей, студентка-магістрантка