Як розпізнати по-справжньому щасливу людину? Вона любить своє оточення, випромінює позитив, обожнює справу свого життя, не соромиться бути собою та має сміливість втілювати власні мрії. Саме таким щасливчиком виявився мій співрозмовник – український актор та режисер Закарпатського обласного угорського драматичного театру – Олег Мельничук.
Про своє походження говорить коротко, чітко і водночас креативно: «Мій батько – румун, мати – росіянка, я – українець, дружина – угорка, діти… Далі буде!».
Інша справа – мистецтво. Про одну з найбільших пристрастей у своєму житті режисер розповідає з неабияким захопленням…
– Чимало акторів після років роботи в театрі й кіно починають захоплюватися режисурою. Дехто вбачає в цьому свій творчий розвиток, а хтось навпаки – втомлюється від акторства і тому вирішує змінити професію. У 1996-му році ви здобули акторську освіту, а вже в 2005-му закінчили режисерський факультет. Що спонукало до здобуття другої освіти?
– Вже закінчуючи навчання на актора, я планував вступати на режисуру, але вирішив отримати досвід, попрацювавши актором у театрі. За 4 роки роботи змінив 4 театри: обласний музично-драматичний, Київський національний, Київський незалежний, і врешті Закарпатський угорський. Акторові доводиться ретранслювати чужі ідеї та думки, тож залишається невеликий простір для трансляції своїх думок і пошуку нових сенсів. А режисура дає можливість моделювати цілі світи, спостерігати, як вони розвиватимуться, узагальнювати їх. Мені комфортніше й цікавіше на цій території.
– У своїй професійній діяльності Олег Мельничук здебільшого актор чи режисер? Продовжуєте грати на сцені та в кіно?
– Продовжую грати і в театрі, і в кіно, але коли є цікаві пропозиції. А в режисурі, чи буде цікаво, чи ні – залежить від мене. Намагаюсь, щоб було цікаво.
– Найдовше ви пропрацювали в Закарпатському обласному угорському драматичному театрі. Як так сталося, що чернівчанин, який працював у Чернівцях і в Києві, знайшов себе саме в Берегові?
– Кохання. В угорському театрі працювала дівчина, яку я кохав. Тепер вона моя дружина. І я її все ще кохаю. «Ніколи любов не перестає…». Я поїхав із Києва за нею. Тільки потім побачив, що театр у Берегові – один із найпотужніших і найцікавіших у Європі. Але то вже другорядне.
– Чи складно було порозумітися з колективом працівників, не знаючи угорської мови?
– Коли ти заряджений, коли тобі є, що сказати в театрі, мова не є перешкодою. Ми говоримо мовою театру. А суто технічно – всі актори в театрі етнічні угорці і громадяни України, тобто всі володіють державною мовою, а значить проблем із комунікацією не було.
– Скільки часу пішло на вивчення угорської, яку вважають однією з найскладніших мов?
– Я й досі вивчаю угорську і гадаю, що цей процес не припиниться. Досить непогано почав спілкуватися нею приблизно років через п’ять після переїзду. До цього більше розумів, але не говорив.
– Як життя на Закарпатті, в угорському середовищі, змінило вас? Від чого довелося відмовитись? Які нові позитивні аспекти з’явились у вашому житті після переїзду?
– Мені здається, що перебування в новому, іншому середовищі тільки збагачує тебе. Сподіваюся, що і я хоча б трохи, але збагатив те середовище, в якому перебуваю. Я дуже скромний, як ви помітили. Відмовлятися ні від чого не довелось, а от здобув багато: знання ще однієї мови, любов до кави і палинки (місцева домашня горілка) і ще багато корисних, приємних звичок. Якщо можна народження дітей називати аспектом, то це найпозитивніше з мого перебування на Закарпатті. І звісно, створення нових вистав.
– Ваша дружина Іболя є акторкою берегівського театру та угоркою за національністю. Відмінні від українських звичаї та культура… Як формувався ваш спільний побут (мова, свята, традиції тощо)?
– Вдома спілкуємося двома-трьома мовами одночасно. Діти з мамою – угорською, зі мною – українською. В нас по два свята Миколая, два Різдва, два Великодні. В іншому – абсолютна синергія.
– Як режисера, вас запрошують до співпраці й інші театри України. Вам доводиться працювати з різними колективами. Які відмінності, на вашу думку, між угорськими та українськими творчими трупами?
– Для мене театр буває поганий, хороший, живий або мертвий. Є театр, який задає запитання, провокує, примушує мислити, відкривати нове, а є театр-кривляння, театр-боягуз, театр-прислуга, театр-підлабузник публіки. Іншої різниці для мене не існує.
– Як, на вашу думку, розвивати угорську культуру на Закарпатті?
– Культуру та мистецтво потрібно відрізняти від пропаганди, агітації, маніпуляції, що замасковані під «культуру». Особисто я ніколи культурою не займався, це справа культфункціонерів, культчиновників. Я не вмію «окультурівать маси». Якщо є акт мистецтва, то він спрямований на гармонію, любов, милосердя (дуже архаїчні і смішні терміни), а не на роз’єднання, ворожнечу, зверхність і гординю. Якщо це буде камертоном у так званому «розвитку культури», тоді я – «за».
– Берегівський театр відчуває підтримку від сусідньої країни у розвитку угорського мистецтва на Закарпатті? Можливо, театр співпрацює з представниками Угорщини?
– Багато вистав нашого театру створені за підтримки благодійних фондів Угорщини. Реконструкція театру теж відбулася за підтримки Угорщини. Ми постійно відчуваємо підтримку з їхнього боку та отримуємо від них допомогу. Дуже вдячні їм за те, що можемо працювати на повну потужність і розвиватися.
– Творчий колектив театру часто подорожує з гастролями закордоном. Куди найчастіше запрошують?
– Берегівський театр – це театр здебільшого фестивально-гастрольний. Ми живемо в дорозі. За 30 років існування ми побували у 18 країнах Європи. І продовжуємо це робити. Після України найчастіше, напевно, граємо в Угорщині та Румунії. Але нас часто раді бачити і в Польщі, Австрії, Швеції та Італії.
– Які вистави найбільше користуються попитом у глядачів Берегова, а також України і зарубіжжя?
– Найбільшим попитом у глядачів і вдома, і за кордоном користуються вистави, після яких хочеться жити, які дають надію. Я не маю на увазі вистави зі щасливим фіналом. Я маю на увазі, що людей в усіх країнах об’єднує бажання бачити світло в кінці тунелю. Тут між нами різниці нема.
– Над чим працюєте зараз?
– Зараз триває робота над сценарієм короткометражного фільму і підготовка до двох наступних театральних постановок.
– Яких змін прагнете досягти у найближчі кілька років?
– Не хочу змін, хочу не старіти! 🙂
P.S.: Щасливі не старіють! Тож мрія респондента цілком реальна!
Юлія Новиченко, студентка-магістрантка