Національні меншини, які проживають в Україні, збагачують нашу культуру. Проте чи не відчувають представники етноспільнот дискомфорту, як поєднують свої та наші традиції? Як уживаються з українцями і чому залишилися тут, незважаючи на можливість переїзду до батьківщини? На ці та інші запитання погодилася відповісти представниця молдавської національності Анна Бондук, котра більше тридцяти років проживає в селі Широкий Луг, що на Тячівщині. Народилася вона в Молдові, у селі Чучілени Страшенського району. Про своє життя, сповнене раптових та важких рішень, розповіла виданню «Media Vista».
– Чому Ви вирішили змінити своє життя і переїхали на Закарпаття?
– Я не планувала переїжджати, але після народження доньки мою сім’ю спіткали труднощі. Батько донечки покинув нас ще до її народження. Ані батьківської, ані фінансової підтримки він не надавав. На допомогу родичів не сподівалася, адже часи були скрутними, тим паче, коли це велика родина, де потрібно було всіх поставити на ноги. Для мене з донькою настали важкі часи, не було на кого покластися. Мама рано покинула цей світ, а батько через кілька років знайшов утіху в іншій родині. І тому я вирішила поїхати на заробітки до Росії, де одержала підтримку від тітки. Минуло кілька років, і я зустріла свого теперішнього чоловіка, котрий згодом запропонував мені переїхати в Україну. Я досить довго вагалася, не знала, що мене чекає, проте ризикнула. Так наша сім’я опинилася тут. Донька виросла, вийшла заміж за українця. І я вже почуваюся на Закарпатті так, наче з народження українка.
– Пригадуєте перші враження, коли приїхали сюди?
– Мені тоді було 26 років. Перші емоції переповнювали мене, як зараз пам’ятаю. Довго роздивлялася ці гори, краєвиди, знайомилася з усім. Звичайно, спершу було важко звикнути до нової місцевості, здавалося, що це зовсім інший світ. Проте з часом все стало на свої місця. Мене тут всі знають під прізвиськом «молдаванка». На Закарпатті мені найбільше не вистачає батьківської домівки, наших виноградників і рідних, яких залишилося вже зовсім мало і яких дуже давно не бачила.
– Чи схожі молдавські й українські традиції?
– Відзначення Нового року, Різдва, Пасхи схожі. У Молдові на Різдво також колядники вітають зі святом і звеселяють піснями. На Пасху теж готують крашанки, писанки та йдуть до храму. Схожі й страви: у нас готують пироги з різними начинками, плацинди (українські голубці), бринзу, мамалигу, токан. Наприклад, закарпатці готують рідкий токан, а в Молдові готують густу страву, надають їй округлої форми й так подають на стіл. Пам’ятаю, як ми святкували «Мерцишор», цьому святу близько 100 років. Його відзначають у перший день весни. Існує традиція дарувати червоно-білі бубончики, зроблені власноруч із ниток, які прикріплюють до одягу. Щодо місцевих традицій, то протягом усього часу, що проживаю тут, їх уже добре знаю, дотримуюсь, але намагаюся і своїх не забувати.
– Важко було обживатися в Широкому Лузі?
– Не можу сказати, що було дуже складно, хіба що на початку, коли нікого тут не знала. Так, були періоди, коли не могла знайти спільну мову з сусідами, але потім знайшла друзів, однодумців, з якими можна приємно поспілкуватися і дізнатися щось нове. Важко було знайти роботу. Періодами я була змушена їздити на заробітки, але потім влаштувалася лісником, і сьогодні всі довколишні ліси знаю як свої п’ять пальців. Тепер уже на пенсії, доглядаю за господарством, цілими днями в клопотах, адже життя в горах нелегке, проте я звикла до всього цього. Загалом моє життя щасливе.
– Чи відчували мовний бар’єр? Вивчили українську за час життя на Закарпатті?
– Із цим не було проблеми. Я добре знала російську, після переїзду стала поступово розуміти й українську, але досконало її так і не вивчила. У селі розмовляю закарпатським діалектом, іноді й російською, але всі мене добре розуміють.
– Яка мова рідна для Вас?
– Моєю рідною мовою є молдавська. Вона дуже давня, їй майже тисяча років. У той час, коли я народилася, офіційною мовою була саме вона. Румунську ж проголосили державною на початку 90-х років, а я з донькою вже в той період переїхала в Україну. Обидві мови досить схожі як граматикою, словами так і за звучанням.
– Чи підтримуєте зв’язок із закарпатськими румунами?
– На жаль, представників румунської національності, які проживають на Закарпатті, не знаю. Проте підтримую зв’язок із друзями з Чернівецької області, котрі досить давно переїхали туди з Молдови всією сім’єю. В Одеській області проживають мої родичі у третьому поколінні, які приїжджають до нас у гості. Коли зустрічаємося – в атмосфері молдавських пісень згадуємо минуле…
… Історія цієї жінки є прикладом того, що не треба боятися змін, якими б важкими вони не були. Походження Анни Бондук не завадило їй збудувати своє життя далеко від батьківщини і, незважаючи на труднощі й незгоди, відшукати на Закарпатті своє щастя.
Драгун Ганна, студентка відділення журналістики