19 лютого у межах засідання пресклубу молодого журналіста «Медіаперспективи» відбулася зустріч із військовими Ігорем Мельником і Миколою Марчишаком.
Модератором та ініціатором засідання був голова пресклубу, доцент кафедри журналістики Володимир Тарасюк. Захід приурочили кільком річницям: Революції Гідності, виходу сил АТО з Дебальцевого та виведення радянських військ з Афганістану. Обидва військові розповідали студентам про війни крізь призму особистого досвіду, адже провели чимало часу у зонах бойових дій. Ігор Мельник – офіцер, заступник голови Ужгородського відділення всеукраїнської організації «Афганці Чорнобиля», учасник бойових дій в Афганістані та Микола Марчишак – учасник боїв під Іловайськом, керівник Спілки учасників бойових дій «Об’єднані війною», член Ради ветеранів України.
Першим до студентів звернувся Ігор Мельник, який розпочав розповідь із короткої інформації про війну в Афганістані. У бойових діях брали участь понад 160 тисяч громадян України. 27 років тому – 15 лютого 1989 року – останній радянський солдат покинув територію Афганістану. Реальні цифри втрат Радянський Союз довго приховував. Ця війна забрала життя майже півтора мільйона осіб, серед них понад трьох тисяч українців. Ігор Мельник служив в Афганістані з 1986 до 1988 року. Під час зустрічі зі студентами зізнався: найважче було втрачати друзів. Війна завершилась, але спогади досі живі, як і повоєнний біль.
«Особливо важко було, коли розумів, що на мені – відповідальність за побратимів, за свою роту. Не існує війн без втрат, на жаль. Уже все позаду мене. Дуже тяжко було звикати до мирного життя. Таке враження, що ти ніколи з Афганістану не виїжджав. Ота участь у бойових діях з тобою залишається назавжди. Страху немає, але війна закарбовується в пам’ять на все життя», – розповів пан Ігор.
Згадує колишній офіцер і про людяність на війні: «Нам бракувало продуктів, але попри це солдати роти не втрачали людяності. Зустрівши в горах голодних дітей пастуха, віддали їм свій останній хліб. Пізніше місцеві жителі віддячили за це: коли йшли за водою до річки, син пастуха попередив нас, що це місце заміновано, і так врятував нам життя». Ігор Мельник вважає, що в жорстоких умовах люди проявляють себе по-справжньому. На межі життя і смерті людина показує, якою вона є насправді. Саме на війні багацько хлопців починають любити своє життя так, як ніколи не любили його.
Із цим погодився й молодший учасник зустрічі – Микола Марчишак, який із 2014-го року захищав кордони нашої держави на сході. 22 травня, 6 років тому, тоді ще 23-річний Микола потрапив в один із найжахливіших боїв у своєму житті. Це був бій неподалік міста Волноваха Донецької області, що стався приблизно о 4:30 ранку 22 травня 2014 року. У результаті нападу загинули 17 військовослужбовців 51-ї окремої механізованої бригади. Втрати у бою під Волновахою стали найбільшими від початку АТО на той час. Микола зізнався: на війні переосмислив усе, зрозумів, що найважливіше для нього – життя, сім’я і дружба. На слові «дружба» він наголошував під час усього виступу, адже саме побратими допомагали йому там, у справжньому пеклі на землі.
«Я почав по-справжньому любити життя, бо зрозумів, що це найважливіше. Матеріальні цінності, досягнення, кар’єра не мають жодного значення, якщо нема життя. Там, на війні, ми ділилися останнім. Із мого словникового запасу зникло слово «уб’ю». Навіть коли я дуже сердитий, не вживаю його. Бо почав розуміти, що таке смерть», – розповів Микола.
М.Маршичак пройшов не один бій, воював за Іловайськ та два місяці пробув у полоні сепаратистів. Незважаючи на пережите, солдат не втратив життєвого оптимізму, зацікавлено відповідав на запитання студентів. Зазначив, що війна для нього пов’язана не тільки з негативними спогадами. Саме там він знайшов побратимів, які тепер є найкращими друзями та навіть хрещеними батьками його дітей.
Насамкінець Микола дав поради студентам, закликав майбутніх студентів-філологів навчати дітей української мови, патріотизму, а журналістів – правдиво висвітлювати інформацію, бо це і є найважливішим внеском у нашу спільну перемогу.
Каріна Негря, студентка відділення журналістики
Фото Вікторії Кенідри