Нащадки даків, автохтонні жителі Марамарощини

Румуни – представники другої за чисельністю етноспільноти на Закарпатті і сьомої – в Україні. Достеменно невідомо, коли вони поселилися на Мараморощині. Перші письмові згадки фіксують із ХІІІ-XIV століття. Однак предки румунів – даки жили на території сучасного Закарпаття ще до нашої ери.

Унікальне городище даків, яке відноситься до І ст. до н.е.- І ст. н.е., археологи знайшли у Малій Копані. Сліди дакійських поселень були виявлені і в інших частинах Закарпаття, зокрема, на Тячівщині (Солотвино), Іршавщині (Бодулів). Варто додати, що Дакією називалася сучасна західна частина Румунії, і в 2013 році тривав збір підписів, аби повернути країні цю назву.

Після Першої Світової війни відбувся поділ Мараморощини: частина залишилася на  правому боці Тиси і  частина – на лівому, що нині належить Закарпаттю. Кордон проліг безпосередньо по річці, але зв’язок цих територій не обірвався. Закарпатські румуни дотримуються традицій румунів правобережжя Тиси і водночас відзначають українські свята.

За даними Всеукраїнського перепису населення 2001 року, в Україні проживала 151 тис. румунів (0,3 % населення країни). Із них у Закарпатській – 32 100 осіб,  тобто  2,6 %  від  усього  населення  краю. Крім цього, згідно з останнім переписом, в області було 516 осіб, які назвали себе молдаванами. Але румуни, молдавани, як і румуни-волохи – це представники одного народу, усі вони розмовляють румунською мовою. Сьогодні на Закарпатті є понад 50 тисяч румунів і румунів-волохів. Чисельність зростає і буде зростати завдяки румунам-волохам, у сім’ях яких висока народжуваність.

Румуни компактно проживають у селах Тячівського (Нижня Апша, Солотвино, Глибокий Потік і Топчино, Подішор, Пештера) та Рахівського районів (Біла Церква, Середнє Водяне, Добрік та Плаюць), а румуни-волохи – в 11 населених пунктах області (Перечинський, Свалявський, Ужгородський, Мукачівський райони).

«Закарпаття – це такий великий букет квітів в Україні. Румуни завжди прекрасно тут почувалися. За період незалежності України жодна румунська сім’я не переїхала із Закарпаття, чого не можна сказати про інші національності, навіть про корінне населення українців. Румуни живуть у себе вдома, вони у добрих стосунках з усіма на Закарпатті», – вважає голова Закарпатської обласної спілки «Дачія», власник єдиного в Україні приватного музею історії та етнографії румунів Закарпаття Іван Ботош.

Багато працюють, тому добре живуть

Найбільше румунське село на Закарпатті – Нижня Апша вперше згадується в історичних документах у 1387 році. Нині тут проживає близько 10 тисяч жителів, 98 % яких – румуни. Вони називають своє село Апша де Жос. Цю давню назву повернули у 2004 році, а до того населений пункт називався Діброва. Через Апшу тече річка Апшиця (з румун. – «апша» – водяна), від чого й походить назва села. А Нижня Апша тому, що річка об’єднує ще дві Апші – Верхню (Felso Apsa, Apsa de Sus, Horna Apsa) і Середню (Ap?a de Mijloc), які нині називаються Середнє Водяне і Верхнє Водяне.

Нижня Апша відома своїми багатими будинками, що нерідко потрапляють до журналістських репортажів. Самі ж румуни зазначають, що вони не є багатшими за інших закарпатських заробітчан і заробляють свої гроші такою ж важкою працею за кордоном.

«Успішність румунів, як і закарпатців – у роботі. Румуни багато працюють, зокрема поза межами України. Для того, аби щось мати, треба багато працювати. Румуни так і роблять. Я би не сказав, що румунські села відрізняються від інших закарпатських сіл. Закарпатці теж багаті. Де люди працюють без вихідних, там є результат», – вважає Іван Ботош.

Виїжджати на сезонні роботи за кордон румуни Закарпаття почали ще в радянський період. Ситуацію спричинило безробіття, а сприяла пожвавленню – колективізація. Спочатку факти масового заробітчанства приховували, стверджує у монографії науковець Олександр Малець. Коли ж це стало дедалі важче, сезонні працівники перетворилися на вигнанців радянського суспільства. Їх позбавляли прав, публічно засуджували, притягували до відповідальності. Влада розглядала такі дії в ідеологічній площині і за допомогою пропаганди намагалася вплинути на румунськомовне середовище. З радянського періоду закріпилися стереотипи про румунів-«спекулянтів», «ділків», «сектантів», які заробляють гроші нечесними шляхами. Старший викладач кафедри класичної та румунської філології, керівник організації «Центр захисту національних меншин» Тарас Дацьо переконаний, що в період СРСР склалася думка, нібито румуни будують замки, а живуть у комірчинах. Це щось на зразок жартівливого стереотипу, адже румуни будують оселі для себе і своїх дітей. Щоб не виконувати в хаті господарські роботи, роблять це у кухні, прибудовах.

«Не можна сказати, що всі румуни однаково багаті чи однаково бідні. Зрозуміло, що є різні прошарки. Навіть ті, хто не заробляє так багато, тягнеться за іншими. Це такий стиль життя. Незалежно від того, де румуни заробляють гроші, все одно вони привозять їх на Закарпаття. Тут розбудовують своє обійстя, село. З огляду економіки це важливо, бо кошти зі світу привозять в Україну, сплачують податки», – розповідає Тарас Дацьо.

Школи з румунською мовою навчання, громадське життя румунів і газета «Ap?a» 

Сьогодні на Закарпатті працює 14 закладів освіти, де вивчають румунську мову: 11 шкіл і один ліцей з румунською мовою навчання (ліцей імені Міхая Емінеску у Солотвині), одна школа з українсько-румунською мовою навчання (у Білій Церкві) й одна школа з українсько-румунсько-російською мовою навчання (у Нижній Апші). Випускники цих закладів неохоче вступають до університетів. Дуже малий відсоток тих румунів, які прагнуть здобувати вищу освіту, – зазначає Іван Ботош.

У 1990 році в УжНУ відкрили румунське відділення на факультеті романо-германської філології (нині факультет іноземної філології), а з 1996 року працює кафедра класичних мов та румунської філології. Одним із перших її випускників був Тарас Дацьо, який нині є старшим викладачем кафедри. За національністю він українець. Народився в румунському селі, вчився в румунській школі, у сім’ї спілкувався українською. Сьогодні на однаковому рівні володіє румунською й українською. Тарас Омелянович зазначає, що на румунському відділенні навчається невелика кількість осіб, що пов’язано передусім з перспективами працевлаштування. Утім упродовж останніх років румунське відділення УжНУ приваблює студентів Львівської, Луганської, Донецької областей.

У румунів Закарпаття майже півстоліття не було власного видання, зазначає у монографії дослідник преси національних меншин, доктор наук із соціальних комунікацій Юрій Бідзіля. Протягом тривалого часу єдиним рідномовним джерелом інформації для румунів краю були програми колишнього телеканалу «Тиса-1» (нині «UA: Закарпаття»). Із 2001 року Закарпатська  обласна  спілка  «Дачія» видає газету «Ap?a». До 2005 року виходила  газета «Maramure?enii» («Мараморощани»). Час від часу у Середньому Водяному виходить шкільний  часопис «Vatra str?mo?easc?».

Румуни Закарпаття доволі активні в громадському житті краю. У 1989 році вони заснували першу соціально-культурну організацію «Джордже Кожбук». За кілька років виникла ще одна організація «Іоан Мігалі де Апша». У 2001 році була створена Закарпатська обласна спілка «Дачія». Ще однією потужною спілкою румун на Закарпатті є організація «Надія». Із 2003 року функціонує організація «Центр захисту національних меншин». Крім цих ГО, які нині є найпотужнішими, функціонують й інші спілки, організації, товариства. Усі вони займаються популяризацією історії, культури, звичаїв румун Закарпаття, допомагають румунам вступати до вишів, співпрацюють із громадськими організаціями Румунії, займаються реалізацією європейських проектів тощо.

Мерцішор – румунське свято весни

На початку березня румуни Закарпаття відзначають мерцішор – свято весни. З нагоди свята дарують одне одному бутоньєрки у вигляді квіточок із білих та червоних ниток, які й називаються мерцішор. Основна ідея мерцішору – це перемога весни над зимою. На Закарпатті з 1990 року проводили етнокультурний фестиваль «Мерцішор» – свято весни та єднання культур, утім вже кілька років поспіль на нього не виділяють кошти з обласного бюджету.

Румуни – доволі закрита національна меншина. Вони не схвалюють змішаних шлюбів, поважають свою культуру і традиції. Зрозуміло, що під впливом сучасності втрачається значна частина звичаїв, утім окремі елементи все ж залишаються незмінними. Поширений, до прикладу, весільний танець молодої, який, за твердженням науковця, автора першої в Україні дисертації про румунів Закарпаття Василя Марини, зберігся донині. Всередині весілля гості танцюють із нареченою за гроші, які ставлять у спеціально підготовлену тарілку. Чим більше грошей – тим довший танець. Керує дійством найбільш поважний родич чи гість, який сидить біля цієї тарілки і стукаючи по ній ножем чи виделкою, запрошує гостей танцювати з нареченою словами: «Алту! Алту!» (з румун. – наступний). Після закінчення танцю наречена з нареченим, який спостерігав за дійством з-за столу, розбивають тарілку і йдуть рахувати гроші. Весілля у цей час продовжується.

Історія та етнографія румунів Закарпаття – у єдиному на всю Україну музеї

Із 2014 року у Нижній Апші можна дізнатися про історію, традиції, побут румунів. Тут функціонує єдиний в Україні приватний музей історії та етнографії румунів Закарпаття. Експонати для музею зібрані головою Закарпатської обласної спілки «Дачія» Іваном Ботошем і його сім’єю. У музеї є етнографічний відділ, відділ нумізматики, документальний відділ, селянський відділ а також бібліотека. Минулоріч було здано в експлуатацію старий румунський  будинок, якому 240 років і який попередньо відреставрували.

У румунських селах Іван Ботош збирає експонати, а також родинні фотографії, які публікує у серії альбомів. Цього року виходить вже п’яте таке видання. Найдавніша світлина – із 1878 року. Кожна фотографія – це документ, але його потрібно вміти прочитати, – вважає Іван Ботош. Крім серії фотоальбомів, присвячених румунам, власник музею є автором понад 20 книг, серед них – «Видатні особистості румунської культури Закарпаття» та «70 років від депортації румун із с. Нижня Апша», а нині підготував книгу про євреїв Нижньої Апші.

Вхід до єдиного в Україні музею історії та етнографії румун Закарпаття безкоштовний. Минулоріч сюди приїжджали делегації з Харкова, Дніпропетровська, Вінниці. Побувало тут чимало й закордонних гостей, особливо з Румунії. Іван Ботош охоче запрошує на екскурсії школярів, адже в музеї можна на власні очі побачити, як жили румуни упродовж століть.

…Високий рівень самосвідомості і яскраво виражений локал-патріотизм – це про румунів Закарпаття. Попри тривалий період співжиття з українцями та представниками інших національностей, зміну політичних режимів румуни не асимілювалися, зберегли ідентичність. Вони люблять Закарпаття, тут століттями жили їхні предки, тому дуже цінують і поважають свою маленьку батьківщину.

 

Наталія Толочко, фото з книги Івана Ботоша (опубліковано в журналі “Унікум”. №16. С. 94-99)