Понад тридцять років свого життя Ремезан Оразкурбанов присвятив службі в правоохоронних органах, пройшовши шлях від патрульного до підполковника. Народжений у Туркменістані, виріс у багатодітній родині, а долю свою пов’язав із Україною. Закарпаття стало для нього не просто місцем проживання, а справжнім домом, де він знайшов і кохання, і справу свого життя.
Його історія — це не лише про службу й обов’язок, а про людяність, вдячність і силу адаптації. Він поєднує у собі східну мудрість і західну відкритість, має авторитет як удома, так і за кордоном, і до сьогодні зберігає активну життєву позицію.
– Пане Ремезане, понад тридцять років Ви віддали службі в міліції. Як усе починалося?
– Починав я з патрульно-постової служби. Потім працював у Державній службі охорони, а згодом очолив спецприймальник для затриманих за бродяжництво в Ужгороді. Це вже були 90-ті. Служба непроста, але важлива. У 2010-му, коли мав 36 років загального стажу, пішов на пенсію в званні підполковника.
– Ви родом не із Закарпаття, правда ж?
– Так, я народився в далекому Сакар-Чага – це в Марійській області Туркменістану. Виріс у багатодітній родині. До Ужгорода потрапив у 1977 році, коли проходив строкову службу в радянській армії. Мені тут дуже сподобалося – люди, природа. Після демобілізації вирішив залишитися.
– І тут же розпочалася Ваша служба в міліції?
– Саме так. І тут я зустрів свою дружину – Анну з Міжгірського району. Живемо разом уже більше сорока років. Називаю її Гайналкою – так кажуть на її батьківщині. А мене тут знають як Рому. Туркмен Рома – так називали мене колеги. Закарпатці прийняли мене, як свого.
– Ви підтримуєте зв’язок з Туркменією?
– Звісно. Щороку намагався їздити додому. Там залишилися брати, сестри, племінники. У Туркменістані мене завжди зустрічають з великою повагою. Там не так багато офіцерів у званні підполковника, як у нас, тож моє звання викликає шану. Востаннє я був там у 2019-му
– Тобто з початку війни Ви не їздили додому?
– Ні, на жаль. Війна змінила все, стало морально важко. Але я спілкуюся з родиною, тримаємо зв’язок. Дуже сумую за рідною землею, сподіваюся, що коли настане мир, я знову побуваю вдома.
– Ви брали участь і в міжнародних заходах?
– Так. У 2021 році був делегатом від України на 18-му засіданні Міжнародної гуманітарної асоціації «Туркмен світу». Тоді президент Туркменістану особисто проводив захід. Найбільше запам’яталося відкриття магістрального газопроводу «Схід-Захід». Це був історичний момент.
– Як змінилася Туркменістан за ці роки?
– Країна розвивається. Будуються нові заводи, житло, інфраструктура. Економіка тримається на газі, бавовні та баштанництві. Тамтешні поліцейські мають гідні зарплати – від 500 доларів. Служать до 60 років, і звільнені від податків. Держава цінує їхню працю.
– Але повернутися туди Ви не плануєте?
– Ні. Закарпаття стало для мене другою батьківщиною. Тут мій дім, моя сім’я, моє життя. Я з вдячністю згадую своє коріння, але серце залишилось тут. Як я люблю казати: якщо є рай на землі – то це Закарпаття.
Олександра Станко, студентка відділення журналістики