Василь Коцан – про культуру етнічних спільнот Закарпаття, збережену в ужгородському скансені

Закарпаття – багатонаціональний край. Тут проживає мужній і працьовитий народ, який зберігає та примножує культуру своїх предків. Зразки традиційної культури різних етносів можна побачити в Закарпатському музеї народної архітектури та побуту. Щоб зрозуміти особливості вбрання, вишивки, побуту представників нацменшин, краще пізнати їхній спосіб життя, ми поспілкувалися з директором ужгородського скансену Василем Коцаном.

– Василю Васильовичу, народне вбрання яких етносів представлене в Закарпатському музеї народної архітектури та побуту?

– В музейній збірці ужгородського скансену представлені елементи народного вбрання угорців, румунів, словаків Закарпаття. Найбільше – автентичних зразків одягу румунів Закарпаття. Це як цілі комплекти чоловічого та жіночого одягу, так і окремі складові (спідниці, пояси, головні убори тощо). Незважаючи на подібність до одягу українців Мараморощини, румунський костюм мав притаманні лише йому риси. Найтиповіші форми одягу, такі як «губе», «чоаречь», могли сформуватися лише в умовах побуту гірських пастухів. У цілому слід зазначити, що такі складові народного одягу румунів, як жіночі і чоловічі сорочки («кемеше ку блезір», «кемеше ку минечь ларжь»), запаски («задьє»), накидки («губе»), побутували аж до 70-80-х років ХХ ст.

Угорський костюм виділявся декоруванням поліхромною вишивкою в техніці «гладь», «двостороння гладь», вирізування та обмітування; появою впродовж ХІХ – першої половини ХХ ст. як у жіночому, так і в чоловічому вбранні змін, пов’язаних із новими формами одягу (жіночий костюм «мадяр руго»; «ціфрасюр»; чоловічий костюм-трійка: піджак, штани («галіфе»), безрукавка («лайбі»); витіснення білих жіночих «бунд» червоними святковими).

В останні кілька років під час відряджень та експедицій музею вдалося придбати окремі складові народного вбрання словаків Закарпаття з с. Середнє Ужгородського району та його околиць. Словацькі мотиви найяскравіше проявились у крої та окремих елементах оздоблення традиційного жіночого вбрання: використанні мережива при оздобленні сорочок, збираних рамлених спідницях («ряшениках»), поширенні плечового рукавного одягу з фабричних матерій, оздобленого вишивкою гладдю, жіночих чепців з трикутною передньою частиною тощо.

– Які тканини використовували в одязі?

– При виготовленні одягу використовувались тканини з лляних або конопляних ниток (з початком ХХ ст. – покупних бавовняних), вовняної пряжі. Користувалося попитом сукно та хутро, з якого шили осінньо-зимові складові одягу: штани, сукняні куртки, вовняні накидки, хутряні безрукавки, шапки.

– Чим особлива вишивка різних етносів?

– До кінця ХІХ – початку ХХ ст. в українців домінував геометричний орнамент. Найпростіші мотиви – крапки, ромби, прості та ламані лінії («кривулі»). На їхній основі формуються більш складні форми орнаментальних мотивів – хрести, розети, кола, S-подібні мотиви (символи безкінечності). На початку ХХ ст. у вишивку Закарпаття починають проникати рослинні мотиви. Цьому сприяли іноетнічні впливи та міська мода. Реалістичні рослинні мотиви, виконані технікою двосторонньої гладі, були характерні для угорської вишивки. Румуни при оздобленні вишивкою сорочок та інших складових вбрання поєднували відразу кілька технік вишивки, вирізування, мережування. Для німців Закарпаття було характерним мінімальне використання вишивки в оздобленні одягу.

– Яка кількість вишиваних сорочок різних етносів представлена в музеї? З яких територій, населених пунктів вони привезені?

– В цілому колекція народного одягу Закарпаття в скансені нараховує близько 7 тис. одиниць зберігання. З них левову частку складають сорочки. Найбільше – так званих «волоських» (румунських) сорочок. Вони привезені з румунських сіл Тячівщини та Рахівщини, а також сіл Хижа, Черна, Новоселиця Виноградівського району. Якщо говоримо про угорські сорочки, то вони в основному представляють селище Вишково Хустського району та його околиці. Кілька сорочок з с. Середнє Ужгородського району презентують народне вбрання словаків Закарпаття.

– Чим вирізняються прикраси, які носили предстанвиці етнічних громад?

– Найдавнішими народними виробами з бісеру на Закарпатті були нашийні, нагрудні та вушні жіночі прикраси. Основні види прикрас – однодільні та дводільні «силянки» у долинян, бойків і лемків, вузькі «гердани» в гуцулів, широкі «кризи» в лемків. На початку 20-х рр. ХХ ст. поширюються різні види намист – «пацьорки» у долинян, «коралі» в угорців. В цілому прикраси належать до найбільш архаїчних елементів народної культури краю. Вони відігравали соціальну, оберегову та естетичну функції й посідали чільне місце у художньому оздобленні народного вбрання кінця ХІХ – першої половини ХХ ст. Художня форма й орнамент прикрас, їхні назви і способи носіння в різних районах подібні. Водночас вироби з бісеру долинянок, гуцулок, бойкинь та лемкинь Закарпаття мали ряд локальних особливостей. Так, долинянські однодільні силянки, фон та орнаментальні мотиви яких були різнокольоровими, чітко виділялися з-поміж гуцульських, бойківських та лемківських, для фону яких використовували переважно білий, рідше чорний бісер.

– Як змінювалися головні убори дівчат та жінок залежно від їхнього статусу?

– Незаміжні дівчата заплітали волосся у дві коси, вплітаючи в них різнокольорові вовняні уплітки з китичками на кінцях або стрічки («партиці»), оздоблені вишивкою. Дівчата носили вінки з квітів. Особливою різноманітністю виділялися весільні вінки. У гуцулок були поширені круглі вінки («корони»), до яких одягали дві менші прикраси «гутурінки». Весільні вінки долинян Закарпаття часто оздоблювали двома-трьома рядками монет («гусошів»). Народна традиція забороняла заміжній жінці ходити з відкритою головою. В окремих районах Закарпаття заміжні жінки одягали спеціальні шапочки («чепці», «чепаки»), поверх яких пов’язували хустки. У бойкинь побутував обрядовий чепець з різнокольоровими та чорними стрічками. Його одягали два рази. На весіллі – вперше, а потім із нього зрізали різнокольорові стрічки й зберігали до смерті. Коли жінка помирала, чепець із чорними стрічками одягали їй на голову. Заміжні бойкині одягали дві хустки – спідня чорна («молодиця»), верхня біла, оздоблена різнокольоровою вишивкою.

– Які предмети побуту інших етносів представлені в музеї?

– У постійно діючій експозиції під відкритим небом ужгородського скансену представлено дві хати національних меншин: хата румунів з с. Середнє Водяне Рахівського та хата угорців з селища Вишково Хустського районів. В інтер’єрах представлені меблі, скатертини, рушники, килими, предмети побуту, посуд, знаряддя праці, окремі зразки народного одягу.

– Що в цілому можете розповісти про життя різних етносів  на Закарпатті в давнину?

– Закарпаття є одним із порубіжних регіонів, що упродовж історії входило до складу різних держав. Тут протягом століть, окрім українців, змішано проживали й проживають угорці, румуни, словаки, німці, роми та ін. Цікавим явищем є угорська етнокультура. Угорці складають найчисельнішу групу серед національних меншин Закарпаття. Значна кількість угорців проживає в містах (Ужгороді, Мукачеві, Берегові, Виноградові, Хусті, Тячеві, Рахові) та в селищах міського типу (Солотвині, Баркасові, Кобилецькій Поляні). Але все ж таки більша частина угорців є сільськими жителями. Центром їхнього розселення можна вважати Берегівський район. Угорські села тут переважно великі, з населенням від 1000 до 8000 осіб. Багато угорців проживає також у селах Ужгородського, Мукачівського та Виноградівського районів. Є змішані села, де угорці компактно проживають поряд із українцями та іншими народами. Найчастіше тут угорці заселяють одні вулиці чи райони села, а українці – інші. Такими, наприклад, є с. Ракошино Мукачівського району, селище Вишково Хустського району, с. Теково Виноградівського району та ряд інших. У таких селах контакти між двома народами більш тісні.

Все більша кількість угорців, в основному представники середнього та молодшого покоління, студентська молодь спілкуються двома мовами. Стають тіснішими зв’язки між угорцями та українцями одного села. Про це насамперед свідчить зростання кількості змішаних шлюбів.

Румуни на Закарпатті проживають у селах Біла Церква, Середнє Водяне Рахівського району; Солотвино, Глибокий Потік, Топчино, Подішор, Плаюц, Діброва Тячівського району. Є на Закарпатті села, де румуни становлять певну частку – села Водиця, Луг, Верхнє Водяне Рахівського району, Хижа, Черна Виноградівського району. Румуномовне населення у селах Рахівського, Тячівського та Виноградівського районів відоме за документами з ХІV–ХV ст. під назвою «волохів», а з другої половини ХІХ ст. – «румунів».

Словаки серед національних меншин Закарпаття складають одну з найменш чисельних груп. Тут вони з’явились як нові переселенці вже з перших десятиріч ХVІІІ ст. У 1722 р. словаки-лісоруби з’явились в Марамороському комітаті. З кінця ХVІІІ ст. переселення словаків почастішали. Саме тоді кілька родин лісорубів з Ліптовського святого Мікулаша (Кайлики, Тейгли, Кирлики) переселились у c. Тур’я-Ремета. У 1788 р. у Великому Березному поселилося шість родин словаків-металургів. Їхня кількість швидко зростала, бо в кожній родині налічувалось 9-14 дітей. У 1801 р. у Великому Березному словаки відкрили свій костел. У першій половині ХІХ ст. словаки проживали переважно у Великоберезнянському, Перечинському, Свалявському та Ужгородському районах у таких населених пунктах: Великий Березний, Перечин, Тур’я Ремета, Оноківці, Полянська Гута, Кам’янська Гута, Сторожниця, Дравці, Середнє, Антонівка, Родникова Гута, у містах Ужгороді та Мукачеві.

Перші згадки про поселення німців на території сучасного Закарпаття маємо з другої половини ХІІ ст. З того часу до ХХ ст. відбулось ряд хвиль колонізації. А вже на початок ХХ ст. на Закарпатті сформувалося кілька груп німецького населення: швабсько-франконські вихідці в районі Мукачева і частково в Хусті, австрійці – в долині р. Тересви, у верхів’ях р. Тиси і частково в селі Бордівка Мукачівського району, німці з Чехії та Словаччини в районі Рахова, Ясіня, на північ від Мукачева і в районі села Загаття. І ще одна група зі змішаним населенням в мікрорайоні Підгород у Мукачеві.

…Як бачимо, кожен етнос, що сформувався і розвивається у нашому краї, має особливі культурні надбання. Щоб дізнатися більше про представників національних громад, варто відвідати Закарпатський музей народної архітектури та побуту.

Рената Яцко, Татьяна Стільник, студентки 2 курсу відділення журналістики

Фото зі сторінки Ужгородський скансен у соціальній мережі “Фейсбук” та з блогу “Враження від подорожей”