Назар Литвиненко — студент-режисер, який впевнено йде до своєї мети, знімаючи короткометражні стрічки, беручи участь у фестивалях і шукаючи нові теми для творчості. Уродженець Луцька, нині навчається в Київському національному університеті театру, кіно і телебачення імені Івана Карпенка-Карого. Його шлях до режисури розпочався з шкільного театру, перших відео на ютубі та спроб створити щось «по-справжньому своє».
Ми поговорили з Назаром про те, як народжується ідея фільму, чому важливо мати власний голос у мистецтві, та чи може українське кіно знову стати модним серед молоді. Це інтерв’ю для тих, хто мріє знімати, творити і змінювати — без великого бюджету, але з великою любов’ю до справи.
— Назаре, як давно ти займаєшся кінематографом і з чого все почалося?
— Займаюся кінематографом вже три повноцінні роки. Починав із невеликих проєктів разом із моїм оператором Владом Вилепенком. Ми поступово рухалися до нових висот: спочатку створили маленьку роботу, потім короткий метр «Шерлок Холмс» із акцентом на акторську гру, далі – «Відьмак», де важливими були костюми й бойова хореографія. Останній проєкт – документальний фільм «Театр Богів» із великим бюджетом, що нині перебуває на стадії постпродакшену.
— Чому більшість твоїх робіт – це екранізації за мотивами готових творів? Це такий метод для створення портфоліо?
— Не сказав би, що більшість. Лише перші дві мої роботи були саме екранізаціями. Це «Шерлок Холмс», де я адаптував одну з історій про Шерлока Холмса, та «Чоловічки у танці», а також «Відьмак».
Оскільки це були мої перші роботи, я хотів зосередитися на певних аспектах їхнього створення. Вони були для мене передусім практикою, можливістю навчитися знімати кіно крок за кроком. У «Шерлоку Холмсі» я взяв за основу вже відому історію, щоб просто адаптувати її й не працювати над сценарієм, адже тоді ще не мав достатніх знань для його написання. Це дозволило зосередитися на інших важливих питаннях: пошуку акторів, організації зйомок, виборі локацій, юридичних аспектах, зокрема, як отримати дозвіл на безкоштовні зйомки, які документи потрібні, як скористатися статусом студента. Усі ці моменти допомогли мені крок за кроком покращити власну кваліфікацію.
Наступною роботою був «Відьмак». Тут я теж взяв за основу ігри та книги «Відьмак». Проте цього разу сам написав сценарій, що значно підняло планку вимог до проєкту. Крім того, під час роботи над «Відьмаком» ми навчилися створювати якісні костюми. Ми зробили дуже крутий костюм головного героя, використовуючи костюмові елементи, взяті зі студії, яка працювала над фільмом «Максимом Осою». Тож я на початку вирішив працювати з уже відомими історіями.
Далі був мій документальний фільм «Театр богів» — 48-хвилинна розповідь про трьох старослов’янських богів України: Дажбога, Стрибога і Хорса. У фільмі показано походження цих богів, формування слов’ян як етносу, витоки нашої мови, а також пояснено, чому ці боги маловідомі в історії України і були згодом витіснені християнством.
Зйомки без мільйонів у кишенях
— Розкажи про «Театр Богів». Який саме бюджет і як він розподіляється на створення подібного проєкту?
— Для створення цієї стрічки ми залучили найкращих істориків з університету у Вінниці, які спеціалізуються на цій темі. Це було непросто, адже навколо язичницької релігії та української міфології багато спекуляцій. Деякі люди вигадують інформацію про богів, їхню роль у віруваннях та символіку. Оскільки достовірних історичних джерел збереглося мало (у той час на Русі ще не було писемності, тож міфи передавалися усно), ми прагнули зробити наш фільм максимально правдивим. Тому звернулися до фахівців, які надали фактологічну інформацію.
Щодо бюджету «Театру богів», спочатку він планувався на рівні 300 тисяч гривень, але згодом його скоротили до 200 тисяч через зміни у концепції фільму. Передпродакшен виявився складним: у процесі підготовки частина творчої команди покинула проєкт, що стало серйозним викликом.
Основні витрати бюджету пішли на техніку та логістику – поїздки до Вінниці для запису інтерв’ю зі спеціалістами, зйомки в місцях, де раніше були храми Дажбога і поселення скіфів. Також частина бюджету була витрачена на гонорар ведучого фільму – Калантая.
У кіно зазвичай найбільші витрати йдуть на зарплати команди, але наш бюджет не дозволяє покрити такі витрати – інакше він зріс би вп’ятеро. Оскільки ми всі були студентами-початківцями, готовими працювати заради ідеї, нам вдалося реалізувати цей проєкт у таких фінансових межах. Проте після певних роздумів ми дійшли висновку, що так працювати далі неможливо. Нам потрібно прагнути до більших бюджетів, щоб якісніше реалізовувати свої проєкти та створити в команді гідне творче середовище, де всі отримуватимуть достойну оплату за свою роботу.
— Над чим працюєш зараз?
— Зараз ми створюємо короткометражний фільм «Прийняття 4.5» за підтримки Українського культурного фонду. Це історія про молодого хлопця, чиї батьки загинули від ракетного удару. Фільм досліджує його внутрішні переживання та намагається відповісти на питання: як пережити травму?
Анімація, «Netflix» і місія на 30 років
— Чого прагнеш досягти і над якими проєктами хотів би працювати в майбутньому?
— Маю бажання творити. У голові постійно народжуються нові сюжети. Я вже маю ідей на 30 років вперед! Щодо майбутнього, у найближчих планах — завершити короткометражний фільм «Прийняття 4.5». Мета — реалізувати режисерське бачення, презентувати фільм на міжнародних фестивалях і залучити великі студії на кшталт «Netflix». За останні три роки вдалося знайти певні контакти, організовувати зустрічі, що дуже допомагає.
Молодому режисеру потрібно поєднувати ролі продюсера, організатора та менеджера. Після успішної співпраці з «Netflix» хочемо реалізувати повноцінний фантастичний серіал про подорожі у часі. А згодом — перейти до анімації та розвивати 2D-ринок в Україні. Українська анімація має величезний потенціал. Наприклад, мультфільм «Віктор Робот» при бюджеті 1 млн доларів показав якість, співставну з «Клаусом» від «Netflix», який коштував у 50 разів більше. Це доводить, що українські аніматори здатні конкурувати на світовому рівні.
За 30 років у професії хочу залишити після себе сильну українську 2D-анімаційну індустрію. Такі в мене амбіції.
Практика замість теорії
— Ти вступив на режисерську спеціальність. Чи отримав бажані результати від навчання?
— Ні. Навчання в університеті дає базові знання, але не спеціалізовані для кіно. Основний акцент — телебачення. Навчання для мене завжди було практичним. Я не сильно вірю в теорію, бо коли приходить час практики, все забувається.
Мій досвід — це реальні проєкти: від короткометражок до великих виробництв, таких як «Відьмак» чи «Театр Богів». Я навчаюсь на зйомках, розвиваю кар’єру й здобуваю нові навички. Вважаю, це набагато ефективніше, ніж сидіти над книжками.
— Як балансуєш роботу та навчання?
— Чесно кажучи, просто не ходжу в університет. Зараз на четвертому курсі навчання майже немає, тому повністю зосередився на зйомках.
— Багато хто критикує українське кіно через стереотипи й перенасичення комедіями. Це справедливо? Чи здатні українські режисери створювати блокбастери, трилери, психологічні горори?
— Комедія — один із небагатьох жанрів, який реально окуповується завдяки широкій аудиторії та маркетингу. Проблема — у масштабах ринку. Щоб фільм окупився, йому треба виходити на міжнародний прокат, а це дуже складно.
Приклад — «Мавка». Великий проєкт з якісною анімацією та дизайном, але навіть з активним маркетингом в Україні він не окупився. Лише завдяки прокату у Франції почав приносити прибуток. Це підкреслює головне: в Україні окуповуються лише дешеві жанри, а більш дорогі — ні, якщо не потрапляють за кордон.
— Яка твоя роль на знімальному майданчику?
— Різна. На власних проєктах я і продюсер, і режисер, і сценарист, інколи займаюся костюмами. На студії «Art Forms Production», яка знімає телесеріали, я працюю як помічник режисера та скрипт-супервайзер — стежу за відповідністю сценарію, таймінгом сцен і деталями.
— Як потрапити на студію на кшталт «Art Forms Production»? Просто прийти й сказати: «Привіт, я знімаю кіно»?
— Фактично — так. На другому курсі я просто прийшов до них і запропонував пройти практику. Після переговорів мене взяли. Спершу працював як помічник, потім завдяки знайомствам переходив у нові проєкти. Це складний, але цінний досвід.
Пізніше, коли настав час заробляти, я знову звернувся до студії і вони мене взяли. Це типовий шлях: починаєш з хлопавки, а потім поступово ростеш. Дехто каже, що це шлях у нікуди, але я вважаю інакше — це школа виживання, яка дуже розвиває.
Почніть із навичок організації та збирайте портфоліо
— Як написати хороший сценарій?
— Треба багато читати й аналізувати. Важливо мати чітку структуру: початок, середина, кінець. Потім насичувати історію правдоподібними деталями.
Мене мотивують фільми, де автор намагається щось сказати, але провалюється. Це викликає думку: а як зробити краще? Це запускає мозок у правильному напрямку й народжуються власні ідеї.
— Якими режисерами ти надихався?
— Хаяо Міядзакі. Він створив потужну студію після Другої світової війни, коли в Японії була повна розруха.
— Що, на твою думку, не так з українським кінематографом?
— Головна проблема — неокупність. Держава й донори — головні інвестори. Приватні кошти йдуть переважно на телепроєкти, а ті робляться швидко і часто без акценту на якість. Через це втрачається мотивація.
Але попри все, кіно в Україні сильно змінилося. Після Революції Гідності почалася нова хвиля — з’явилося більше якісного кіно, яке стали дивитися.
— На що звертає увагу режисер, коли дивиться чужий фільм?
— На деталі. Те, що пересічний глядач не помітить. Технічні речі, драматургічні рішення, нестандартні прийоми. Іноді люблю подивитися погані фільми — щоб зрозуміти, чому вони не працюють. Це надихає зробити краще.
— Можеш поділитися цікавою історією зі зйомок?
— Було багато. Один із найкумедніших моментів — поїздка до Вінниці на зйомки «Театру Богів». Ми мали інтерв’ю з істориками, які не могли виїхати з міста. Взяли команду з семи людей і гору техніки. Орендували вантажівку, а вона виявилася замалою. Довелося пакувати все, як у «Тетрісі», навіть брати обладнання на коліна. Їхали сім годин, упаковані, як сардини. Було весело і виснажливо.
У Вінниці знімали в університеті. Все затягувалося, виникали форс-мажори — як завжди. Потім поїхали на Скіфські вали знімати нічні сцени та природу. Виїхали близько восьмої вечора. У нас було семеро хлопців і водій. Я отримав дозволи на зйомки в музеях і заповідниках — це була складна бюрократія, але ми впоралися.
Знімали в найбільш спекотний день літа. Йшли з технікою пішки, бо авто не могло проїхати. Було тяжко, та ми знали — воно того варте. І справді, кадри вийшли чудові! Потім просто знепритомніли від втоми, зате були щасливі.
— Якби ти починав знову, що зробив би інакше? Які поради маєш для початківців?
— Перш за все — навчіться організації та продюсуванню. Спочатку грошей не буде, тож потрібно вміти керувати бюджетом, людьми, логістикою. Якщо зможете реалізувати хоча б кілька проєктів і зібрати портфоліо — все вдасться.
Сергій Микович, студент відділення журналістики