«У нас є расистські напади, у нас є расистські висловлювання, у нас є расистські організації та ідеї, у нас є расисти. Але в нас нема расизму? Це позиція українських державних органів. Класична їх цитата: «У нас немає расизму, а лише окремі його прояви». Це не серйозно. Безумовно, в Україні є расизм!», – уривок із матеріалу сайту «Радіо Свобода» за 2012-й рік. Скільки часу минуло відтоді, панове? Сім…Сім довгих років! А проблема расизму в Україні як була, так і залишилася.
У різних сферах людського життя: від побутових чи вуличних конфліктів – до різних видів дозвілля, – усюди помічаємо дискримінацію. Сьогодні говоримо про випадки расизму у футбольному середовищі. Спочатку розповім історію двомісячної давнини, свідком якої мені довелося стати. Це було під час матчу між ФК «Минай» та командою «Львів» з однойменного міста. Середина матчу. Чоловіки з трибун починають викрикувати образи на адресу бразильців – представників команди зі Львова. На моє прохання поводитися толерантніше відповідають: «А, вони і так не розуміють. Говорять там своєю бразильською». Бразильською?! Хтось, певно, недовчив географію, а що вже говорити про культуру, етику чи мораль? Більшість скаже: «Це поодинокий випадок». Згодна, але хіба не з малого починається велике? Люди швидко підхоплюють тренди, навіть не замислюючись, які наслідки це матиме для інших. Звідки ми знаємо, наскільки далеко можуть зайти ті, хто прагне бути такими, як усі? Думаєте – це не стосується расизму? Сумніваюся.
Випадки расової дискримінації на стадіонах справді мають системний характер. Вони, звичайно, не відбуваються щодня, щотижня, щомісяця. Але це не означає, що ми повинні твердо вірити у те, що расизму в Україні немає. Він є. А українські футбольні ультрас часто бувають жорстокими до гостей з інших країн: як до бразильських легіонерів, що грають у наших чемпіонатах, так і до вболівальників, котрі приїздять на матчі збірної чи єврокубків.
Віктор Ющенко у 2009-му підписав закон «Про внесення змін до Кримінального кодексу України» (щодо відповідальності за злочини з мотивів расової, національної або релігійної нетерпимості). Згідно із законом, расова дискримінація карається у розмірі від 200 до 500 неоподатковуваних мінімумів доходу громадян або обмеженням волі на термін до 5 років.
Кого після того штрафували чи саджали за расизм?
Пропоную згадати, з чого почався розвиток расизму на території країни. Расизм у футболі був не завжди. У 2005-му році в Україні з’явилися так звані скінхеди, або бритоголові, – рух, котрий виник у Великій Британії у ХХ ст. і спершу мав класовий характер, об’єднував робітників. Згодом скінхеди перейняли нацистську символіку й ідеологію та поширилися в Європі, Америці, Австралії. Найбільш чисельні групи були зафіксовані в таких українських містах, як Київ, Дніпропетровськ, Запоріжжя, Львів, Севастополь, Чернігів та Автономна Республіка Крим. Вони брали участь у різних неонацистських концертах та, звісно ж, відвідували стадіони. Проте скандали, пов’язані з футболом та скінхедами, не набули розголосу. До чого я веду?
Багато історій із расизмом на стадіонах відійшли в минуле. Багато чого не потрапляє у мережу чи на сторінки газет, багато що замовчується. Але це не означає, що расизму на стадіонах майже немає, як то стверджують владні структури.
Ось два випадки, які розділяє трохи менше десятиліття, що доводять: расизм під час футбольних матчів в Україні досі існує! І він може сягнути неймовірних масштабів, якщо не вжити відповідних заходів, як прописано в законі. Законі, котрого, до слова, ніхто не дотримується.
Історія перша. Велика Британія. 2012-й рік. Лічені місяці до старту Євро-2012. BBC транслює фільм «Стадіони ненависті», присвячений расизму на стадіонах Польщі та України, які мали прийняти матчі чемпіонату Європи. У 26-хвилинному ролику показано ксенофобію, расизм і неонацизм, на які, за словами авторів кінострічки, «хворіють» українці та поляки. Вони змалювали атмосферу українських стадіонів настільки жахливо, що в кожного громадянина, який дбає про своє життя, зникло бажання поїхати та підтримати свою збірну на стадіоні. Фільм показав масові побиття українцями іноземних уболівальників, расистські вигуки на адресу футболістів-афроамериканців, а як вишеньку на торті – ще коментар уже тепер екскапітана збірної Англії Сола Кемпбелла, який переконував: «Залишіться вдома. Подивіться Євро-2012 по телебаченню. Не ризикуйте. Можете повернутися у труні». Словом, «Стадіони ненависті» тоді викликали неабияке обурення в суспільстві. Деякі кадри фільму шокували. МЗС спростовувало інформацію, знову ж таки, повторюючи: «В Україні расизму немає, а фільм – це наклеп». Але ми звикли вірити тому, що бачимо в телевізорі чи на просторах інтернету. І тоді повірили. Такий уже наш менталітет: вірити тому, що бачиш, і тому, що чуєш. Я не нахвалюватиму, без сумніву, гіперболізовану стрічку ВВС, але скажу, що вона дійсно промовисто висвітлює ті «поодинокі» випадки расизму на стадіонах, зібравши до купи які, отримаємо жахливу картинку. Але чому не було зроблено висновків із цього фільму, аби бодай трохи змінити уявлення про українців в очах громадян інших країн? Чому не спробувати переконати українців у тому, що расизм – це протизаконно? Цього тоді ніхто не робив. Натомість через рік Україна знову «засвітилася» у Європі, наразившись на санкції FIFA за вияви расизму під час матчу збірних України і Сан-Марино 6 вересня у Львові. На трибунах львівської «Арени» зафіксували неонацистські вигуки, жести і символіку. За неприпустимі в цивілізованому світі речі львівський стадіон позбавили права приймати відбіркові матчі на Чемпіонату світу 2018 року. Невже це не підштовхнуло нас до усвідомлення проблеми й пошуку шляхів її вирішення? Авжеж ні, адже у нас немає расизму. Лише окремі його вияви.
Застосували санкції у вигляді заборони проведення матчів на рік чи штраф і все. Термін вийшов, УАФ гроші виплатила – і знову по колу. У в’язниці тоді ніхто не сидів. Постраждали від санкцій не винні в тому вболівальники, а федерація. І які люди можуть зробити висновки? Вони й надалі виявлятимуть расизм просто із неповаги до «не таких, як вони», знаючи, що відповість за їхні вчинки УАФ. Словом: «Бий посуд, я плачу».
Минули роки. Безумовно, за той час багато чого змінилося. Не змінилося лише те, що випадки расизму, хоч і відбуваються рідше, проте досі є. Навіть попри те, що надворі 2019 рік. А це не XIX і навіть не XX, а XXI століття – період створення роботів та розумних машин, штучного інтелекту, але аж ніяк не час роботи над собою та своїми вчинками…
І це яскраво демонструє друга скандальна історія, яка відбулася місяць тому на стадіоні «Металіст» у Харкові. Українське класичне «Шахтар»–«Динамо» зупинили на 70-й хвилині через расистські вигуки на адресу гравців «Шахтаря» – бразильських футболістів. Капітан команди Тайсон не витримав такого гніву від уболівальників суперника та показав їм непристойний жест рукою, за який тут же отримав червону картку. Неспортивна поведінка ж! Шкода, що за нелюдяність ніхто нічого того дня не отримав. На полі 11 листопада були навіть сльози. Сльози від несправедливості, несприйняття українцями гравців з інших країн. А легіонери грають у чемпіонатах України вже більше пів століття. Здавалося б, 2019-й рік…
До слова, цей інцидент сколихнув усіх поціновувачів футболу в Україні та за її межами. Українці масово почали публікувати хештеги #ні–расизму! у соціальних мережах. На скандальну ситуацію відреагував навіть нападник французького «Парі Сен Жермену», бразилець Неймар Жуніор.
Креативно «динамівцям» відповіла і журналістка Яніна Соколова, якій надто вже дошкулила поведінка фанатів київської команди. «Ультрас фани «Динамо», ваші прояви расизму – ганьба і дикунство», – підписала світлину в Інстаґрамі Яніна Соколова. На фото вона одягнена у кольори команди «киян». Допис, до слова, зараз уже не доступний.
Дивно бачити расистські скандали за участі біло-синіх, на ігрових футболках яких красувався напис «Ні – расизму!». Безумовно, звинувачувати клуб безглуздо, але вболівальники киян повелися того дня огидно. І знаєте, більшість винних у неподобстві – фанати віком від 25 до 35 років. Це свідомі громадяни, які мали би визнавати рівність футболістів на полі, незалежно від расової приналежності.
А що найдивніше? Це перший подібний випадок на грі між «Динамо» і «Шахтарем», хоч вони конкурують на футбольній арені роками. То чому ж фани не можуть нарешті усвідомити, що такими речами вони клуб не підтримують, а принижують? Вердикт УЄФА: штраф 500 000 гривень та один матч без уболівальників. Не надто велике розчарування для фанів, які заспокояться на деякий час, а потім знову візьмуться за старе. Лише тепер невідомо, коли спрацює чергова бомба сповільненої дії.
Не хочу бути надто суб’єктивною й лише критикувати ситуацію з расизмом в Україні. Так, кількість подібних випадків зменшилася, позаяк більшість фанатів звикли до реалій сучасного українського футболу: клуби активно запрошують іноземців із абсолютно різних країн та континентів. Сьогодні у нашому чемпіонаті грають білоруси, словенці, поляки, бразильці, хорвати, уругвайці, угорці, німці, ісландці, іспанці, люксембуржці тощо. Чому досі трапляються випадки расової дискримінації на футбольних стадіонах – залишається загадкою. Можливо, через надто запальний характер уболівальників, які здатні будь-якими методами підтримувати команду, забуваючи про такі людські якості, як доброта й толерантність до всіх і кожного.
Питань наразі значно більше, ніж відповідей. А знаєте, чому? Бо майже ніхто не займається вирішенням проблеми расизму на стадіонах. Але невже треба чекати, щоб цей процес став систематичним і критичним? І тоді влада візьметься до врегулювання ситуації.
Це лише дві історії, які демонструють прояви расизму в нашій країні та небажання ні влади, ні самих людей боротися з ними. Навіть вищезгадані випадки значно заплямували репутацію українців на світовій арені. А скільки їх було ще? Тих, які не потрапляли в об’єктиви фото- і відеокамер. Тих, які назавжди залишаться в таємниці. Тих, які в цій промові не згадані. Таких як випадок про «Минай» та ФК «Львів». Дуже гучно, скажете ви? Але хіба ми маємо право гнобити когось, хто народився в іншій країні і має інший колір шкіри? Ми всі рівні! Ким би не були: українці, французи, індійці… І маємо ставитися один до одного з повагою. У нас усіх однакове право на освіту, медицину та розваги. Ми маємо рівні права на відвідування стадіонів і підтримку улюблених команд.
Українська асоціація футболу має зрозуміти, що не вона повинна нести відповідальність за расизм, а люди, які безпосередньо причетні до цього. УАФ має хоча б спробувати знайти шляхи усунення проблеми расизму на стадіонах нашої країни: соціальні ролики, акції, бесіди з уболівальниками. Начебто дрібниці, але, впевнена – вони здатні змінити ситуацію на краще. Тим паче, що лише сторінка УАФу в Інстаґрам має 173 тис. підписників, а є ще Фейсбук, Твіттер, Телеґрам.
Та не лише асоціації мають над цим працювати. Українська влада також мусить змиритися з тим, що в Україні є расисти. Треба викорінити з мовлення наших можновладців фразу «Расизму в Україні немає» і боротися з проблемою створенням насамперед дієвих законів.
Ну і, звісно, про це повинні думати самі люди. Ті, котрі вигукують ці жахливі слова на стадіонах. Вони принижують не інших, а насамперед себе.
Викорінення расизму має бути в усіх сферах людського життя. Але найбільше це має стосуватися спорту, зокрема футболу, який об’єднує весь світ.
«Люди не діляться на раси, це раси діляться на людей та нелюдів…», – казав колись німецький поет Борис Шапіро. Тож будьмо завжди людяними! Аби наша країна в очах інших держав поставала світлою та чистою, незаплямованою «поодинокими», проте глобальними расистськими скандалами! Будьмо людьми!
Кароліна Бучковська, студентка відділення журналістики
Фото Sergey Nivens (Shutterstock), РБК-Україна, DW, Mediaport, SportsAdda