Мережа підтримки України простягається далеко за її кордони, згуртовуючи людей у різних куточках світу. Представники діаспори та небайдужі іноземці об’єднують зусилля і створюють осередки, де добрі наміри перетворюються на реальну допомогу. Таким місцем є «Washington Ukrainian Humanitarian Center», у якому працює Алла МакКой.
У розмові з нею – про те, як волонтерство стало частиною життя, які проєкти реалізує спільнота, та як американці долучаються до українських ініціатив, а також про співпрацю й виклики, що з’являються на шляху.
– Як ви опинилися у США?
– Мій батько родом із Хмельницької області, мама – з Одеської. Я народилася й виросла в Кишиневі, проте більшу частину літніх канікул проводила в бабусі й дідуся в селі Гришки на Хмельниччині. До США переїхала в 1999 році й досі підтримую тісний зв’язок із рідними в Молдові та Україні.
– А коли вперше долучилися до волонтерства?
– Я вже кілька років живу поруч із Українським православним собором Святого Андрія, але до війни лише зрідка відвідувала богослужіння чи український фестиваль. Після повномасштабного вторгнення Росії відчула, що не можу залишатися осторонь – потрібно діяти. Спостерігати за війною лише по телевізору було дуже складно, хотілося робити щось корисне.
Собор став осередком, де зібралися ті, хто прагнув допомогти. Уся зала була заповнена волонтерами, котрі приносили, сортували, пакували й відправляли вантажі в Україну. Потік був неймовірним: щовечора після роботи я бачила десятки осіб – вони працювали без упину. Так я познайомилася з надзвичайними людьми, які дізнавалися, чого саме потребують українці, як донести це до американців і як ефективно відправити допомогу. Згодом утворилося ядро з майже 30 активних волонтерів – вони й заснували організацію, нині відому як «Washington Ukrainian Humanitarian Center». Вона працює при Українському православному соборі Святого Андрія повністю на волонтерських засадах.
– Яким напрямком волонтерської роботи опікується центр?
– Влаштовуємо різноманітні благодійні заходи: від ярмарків і концертів – до майстер-класів і тематичних зустрічей. Купуємо українські сувеніри в Україні й продаємо їх на фестивалях, концертах, обідах, вечерях, щоб зібрати кошти для допомоги. Проводимо кілька подій щомісяця – майже кожні вихідні щось відбувається. Наприклад, ми організовували щорічний український фестиваль, майстер-клас із писанкарства, концерт Козака Сіромахи, тематичний захід для жінок «Чай біля озера». Також співпрацюємо з іншими місцевими групами, які збирають гроші та доставляють необхідні речі. Наприклад, ветеран морської піхоти США Майк Джаду регулярно збирає пожертви, закуповує ліки, форму, рюкзаки, продукти, гігієнічні засоби – і привозить усе це до нас.
– То інші українці й американці доволі активно вам допомагають?
– Так. Багато американців щиро хочуть підтримати Україну, але не знають як. Вони раді, що можуть зробити це через нас. Поруч із Українським православним собором Святого Андрія розташована Лютеранська церква Святого Андрія, парафіяни якої від початку війни постійно допомагають. Також нас підтримують ветерани морської піхоти та війни у В’єтнамі. Нещодавно група Майка Джаду навіть вручила нам подяку. Церква Святого Іоанна Хрестителя у місті Бетесда – ще один великий партнер. У листопаді вони організували благодійну вечерю, на якій ми готували українські страви, і зібрали достатньо коштів, щоб придбати медичний евакуаційний автомобіль. Ми також провели збір солодощів для українських дітей після Гелловіну.
– Спільна робота, мабуть, допомогла зблизитися з іншими волонтерами…
– Із майже 30 активних волонтерів десь 15 – найактивніші. За ці роки ми стали справжніми друзями. Багато хто з нас – українки, одружені з американцями, які також активно долучилися до роботи. Наші родини теж допомагають. Є фото волонтерів, завдяки яким відбувається український фестиваль. Ви можете побачити, що навіть діти працюють радісно й наполегливо. Мій чоловік Ерік дуже мене підтримує – терпляче ставиться до того, що вечори й вихідні я часто проводжу за волонтерською роботою, і сам долучається, коли може. Він і троє синів також допомагали під час фестивалю. А найбільша моя опора – брат Андрій Адаменко, котрий живе в Україні.
– Як відправляєте допомогу?
– Кожен із нас має контакти в Україні – рідних, друзів, знайомих військових або інших волонтерів. Ми дізнаємося, що саме потрібно і, відповідно, сортуємо або закуповуємо це. Крім того, кожен може запропонувати окремий проєкт. Тоді група вирішує, чи підтримати його. Приклади наших ініціатив можна переглянути на сайті центру.
Я працюю з братом Андрієм. Він допомагає зв’язуватися з перевіреними волонтерами й направляти вантажі туди, де вони найбільше потрібні. Мій поточний проєкт – облаштування кімнати для занять і дозвілля дітей та підлітків у селищі Вовковинці Хмельницької області.
– Чи спілкуєтеся з військовими, яким допомагаєте?
– Багато хто має рідних, друзів на фронті, і ми, звичайно, з ними спілкуємося. У більшості випадків я особисто не знаю тих, хто одержує мої посилки, але підтримую контакт із братами та волонтерами в Україні, які координують доставку. Надзвичайно приємно бачити відео та фотозвіти від лікарів, дітей чи військових, які дякують за допомогу. Ми завжди ділимося ними з нашими донорами. Це доказ, що їхня підтримка доходить до адресатів.
– Які труднощі трапляються найчастіше?
– Як і в будь-якій волонтерській діяльності, викликів чимало. У всіх нас є робота, сім’я, діти, а волонтерство потребує багато часу й сил. Найскладніше – отримувати більше запитів, ніж ми реально можемо виконати. Дуже складно відмовляти людям. Мусимо обирати, які проєкти підтримати, а які – ні. Це найсумніша частина.
– Скільки часу забирає волонтерство?
– По-різному. Усе залежить від тижня. Іноді це лише кілька годин спілкування з іншими волонтерами, іноді – вечори та вихідні, присвячені роботі на заходах. Але в будь-якому випадку така діяльність наповнює життя сенсом і дає відчуття, що робиш щось справді важливе.
– Що б ви порадили людям, котрі хочуть допомагати, але не знають, із чого почати?
– Шукайте інших волонтерів і приєднуйтеся до них, навіть із невеликим внеском. Запитайте, чого потребують, і допоможіть у межах своїх можливостей. Кожен маленький крок має значення!
Софія Скиба, студентка відділення журналістики