Розмова з істориком Олександром Токовим.
Волинська трагедія – одна з найтрагічніших і водночас найскладніших сторінок в історії українського та польського народів. Попри десятиліття, що минули, вона й досі залишається джерелом суперечок, болю та політичних маніпуляцій. Говорити про Волинську трагедію – означає не лише вшановувати пам’ять жертв, а й намагатися зрозуміти складні історичні процеси, аби не допустити подібних помилок у майбутньому. Особливу роль у збереженні пам’яті про трагедію та у вихованні молодого покоління відіграють освітяни й історики.
Олександр Токовий — педагог Володимирського ліцею №5 імені Анатолія Кореневського, досвідчений історик і член туристичної організації «Пройдисвіт». У розмові з ним ми торкнулися ключових аспектів Волинської трагедії, її витоків, перебігу, наслідків, а також сучасного сприйняття цієї теми.
— Що таке Волинська трагедія і чому її так називають?
— Волинська трагедія сьогодні залишається одним із найболючіших питань в українсько-польських стосунках. Її апогей припадає на період Другої світової війни, але передумови конфлікту були ще наприкінці XIX століття. Зокрема, після втрати Українською Народною Республікою своєї державності та укладання Варшавського мирного договору 1921 року, Волинь і Галичина відійшли до складу Польщі, а інша частина України — до Радянського Союзу.
Це була трагедія масових убивств як поляків українцями, так і українців поляками, спричинена політичним тиском, історичними суперечками та глибокою взаємною неприязню. Особливої гостроти конфлікт досяг у 1942–1944 роках, коли сторони змагалися за контроль над Холмщиною, Волинню та Галичиною. Важливо розуміти, що конфлікт був підживлений як німецькою пропагандою, так і радянським втручанням. Саме тому сьогодні ця тема потребує двостороннього і глибокого дослідження.
— Чи були конфлікти між українцями та поляками до Волинської трагедії?
— Безумовно. Напруження між поляками та українцями почалося ще в Австро-Угорській імперії, коли поляки домінували в адміністративних структурах Галичини. Після Першої світової війни ситуація загострилася через розбіжності в питанні контролю над Галичиною та Холмщиною. Політика «осадництва» та пацифікації, яка передбачала переселення поляків на волинські землі, експропріацію українських земель, полонізацію церков і репресії, тільки поглиблювали конфлікт. Трагічним символом напруги стало вбивство міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Перацького, що сприяло радикалізації українського руху.
— Хто відповідальний за Волинську трагедію?
— Важливо розуміти, що трагедія стала результатом дій багатьох сторін: польських націоналістів, українських повстанців, німців та радянських спецслужб. Німці свідомо підбурювали протистояння, організовуючи примусове переселення. Радянська розвідка також активно інспірувала конфлікт. УПА почала активно діяти лише у 1943 році, у відповідь на масові вбивства українців. Зі свого боку, польська Армія Крайова відповідала насильством. Варто згадати також діяльність мародерських банд і радянських диверсантів у переодягах. Це була жорстока взаємна помста.
— Чи були покарані винні в трагедії?
— Ні, і навряд чи вже будуть. Після війни, навіть на Нюрнберзькому процесі, ця тема практично не розглядалася. Та й більшість учасників уже не дожили до сьогодення. Покаранням має стати не помста, а інформування: молодь повинна знати правду, навчатися розуміти складність історії. Наприклад, мені розповідав хлопець, який поїхав до Польщі на навчання, що в польській школі йому казали: «Не кажи, що ти з Волині». А коли він запитував чому, йому відповідали: «Просто не кажи, кажи що ти зі Львова». Але він відмовився, і завжди відповідав, що родом із Волині. Найобразливіше, що коли він повернувся, і я запитав, які в нього враження про польську школу, сказав, що йому там не сподобалось. Найбільше не сподобалось як його цькували і за спиною казали: «Czy pamiętasz rzeź wołyńską?» («Пам’ятаєш про волинську різню?»). Це були учні середньої та старшої школи, які є підготовлені з польської історії так, аби негативно ставитися до українців.
— Чого ми досі не знаємо про Волинську трагедію?
— Ми досі не маємо точних цифр жертв та чітко визначених території, які охопила трагедія. Наприклад, на Володимирщині загинуло близько 1500 українців, на Рівненщині — понад 10 000. І я думаю, це буде ще довго та з часом буде випливати ще більше нової інформації. Потрібен постійний двосторонній діалог і допуск обох сторін до архівів та ексгумацій.
— Які маніпуляції чи фейки пов’язані з Волинською трагедією?
— Найбільша маніпуляція — це спроби використати трагедію в політичній боротьбі. Деякі польські сили експлуатують тему задля отримання політичних балів. Наприклад, цифри жертв варіюються від 38 тисяч до фантастичних 167 тисяч, що не підкріплено доказами. Фальсифікованими є також деякі «документи», зокрема сумнівна директива Клячківського, датована 1943 роком, про те, що указ на тотальне знищення польського населення він дав на Волині. Дуже багато поляків використовують щось типу «цитат» із цієї директиви. Але насправді достовірність цього листа не доведена, на жаль, чи на щастя. Ще один жахливий приклад — фото так званого «Українського віночка» з повішеними дітьми, яке виявилося сфальсифікованим і не мало стосунку до Волині. Насправді на цій фотографії зображено трьох ромів, які були вбиті в 1923 році збожеволівшою від голоду та холоду мамою. Звали її Маріанна Дулінська, така інформація є у вільному доступі. Фотографія опублікована до війни в підручнику медицини студентів і лікарів. Але лише під час операції «Вісла» її вперше опублікували, а звинуватили в цьому звірстві більшовиків. Також кажуть, що колючий дріт на фотографії додали вже пізніше.
— Чи можливі подібні трагедії в сьогоденні і що робити, аби вони не повторилися?
— Звичайно, що можливі. Зовсім недавно ми думали, що «брат рускій» може бути братом, а виявилось це зовсім не так.
Міністерства освіти в Польщі та Україні мали б ввести ряд просвітницьких заходів щодо роз’яснення молоді Волинської трагедії, різні, геноциду, як кажуть поляки, а також операції «Вісла», що є геноцидом українського народу, чи операції «Захід», яку проводили радянці. Потрібно інформувати молодь, лише так можна не допустити повторення подібних трагедій у майбутньому.
Минуле – це не лише архіви з датами й іншими показниками. Це живі рани, які не загояться без правди та діалогу. Волинська трагедія — болісна сторінка історії, яку неможливо стерти, але з якої ми зобов’язані зробити висновки. Історія має навчати, а не роз’єднувати. Лише через чесність, взаємоповагу ми можемо сподіватися на справжнє порозуміння між українцями та поляками. І цей шлях не лише про минуле. Це шлях до спільного, мирного майбутнього.
Прощаємо і просимо прощення.
Тетяна Тарасюк, студентка ОП «Міжнародна журналістика»