В Україні, згідно з переписом 2001 р., проживає понад 47 тисяч осіб ромської національності, а за неофіційними підрахунками – від 200 до 400 тисяч. Найбільше – на Одещині та Закарпатті. Гуляючи вулицями українських міст і сіл, можна зустріти чимало ромів, яких точно не сплутаєш із представниками інших національних меншин. Вони всюди – на набережній, у центрі міста, на лавках, кожний займається чимось, характерним для їхнього, ні з ким не схожого, способу життя.
Зокрема й через особливий спосіб життя ромська національна меншина обросла значною кількістю стереотипів, в які люди вірять протягом багатьох років. Наприклад, у те, що роми бідно живуть, а всі дівчата у 15-16 років виходять заміж, що все життя ромські сім’ї живуть за рахунок милостині, яку просять у перехожих тощо. Багато хто після цих слів може задуматися й сказати: «Точнісінька правда, це ж цигани!». Це, своєю чергою, свідчить про актуальність питання толерантності й інтолерантності в сучасному суспільстві.
Роми чи цигани – як доречніше і чому? Роми, як нацменшина Закарпаття, мають свою рідну мову, культуру, традиції, звичаї. Попри те, вони не мають власних шкіл, дитсадків (про що і свідчить низький рівень освіченості). Зараз все більше уваги приділяють цьому питанню, ромські діти ходять до українських шкіл, вступають до вищих навчальних закладів. Варто зазначити, що роми входять до різних культурно-просвітницьких товариств, які займаються вирішенням проблем соціально-економічного характеру, захистом інтересів, підвищення рівня писемності тощо.
Одним із важливих аспектів цієї проблематики є те, що проживаючи на Закарпатті тривалий час, у ромів трапляються труднощі в комунікації з іншими національними меншинами та українцями. Через ці проблеми в сучасному суспільстві виникає нерозуміння цієї меншини. Навіть слово, яким називають ромів, – «цигани», є некоректним і дуже образливим для меншини. Роми обачливі щодо інших людей, вони неохоче приймають гостей – представників інших етносів. Їхня спільнота – головний осередок спілкування й комунікації.
На жаль, інтолерантність щодо ромської меншини дуже відчувається в українському суспільстві.
Приклади інтолерантності спостерігаємо і в медіа. У своїх матеріалах автори використовують неприємні та образливі висловлювання щодо ромів. Наприклад: «Циган можна назвати одним з найбільш незрозумілих і міфілогізованих народів нашої планети» або « Малі циганчата зграйками бігають центром Ужгорода, випрошуючи якісь гроші».
Варто зазначити, що в таких матеріалах частіше трапляється слово «цигани» замість «роми» щодо називання меншини. Наприклад: «Женяться цигани з українцями. Помінялася нація», «Цигани – вони і в Африці цигани!», «Народ вигнанців: хто такі цигани і як вони з’явилися», «Блиск і злидні: як живеться циганам в Україні» та ін.
Зважаючи на вищезазначене, актуалізується питання толерантного ставлення щодо ромів. На Закарпатті одним із прикладів відносно мирного співжиття української й ромської меншини в населеному пункті є село Порошково, що на Перечинщині. Воно є найбільшим у районі та налічує близько 4000 тис. осіб.
Сходиш на автобусній зупинці – і бачиш доглянуті будиночки, гарні магазинчики, квітучі садочки та велику кількість активної молоді. У цьому затишному куточку живуть добрі люди, які комунікують між собою, наче рідні. Водночас є представниками різних етносів: українського, румунського, ромського, зокрема волохами.
Захоплює те, що місцеві роми живуть дружно, хоч іноді можуть трохи зменшити запаси сіна та різного збіжжя, як розповідають селяни. Утім такі випадки трапляються і без участі ромів. Іноді це просто особливість сільського життя.
Селяни кажуть, що вже звикли до ромів. Якщо виникають проблемні питання, то вони вирішуються швидко, зазвичай мирним способом. Барон суворо «пожурить» недисциплінованих. Бо в ромського народу свої традиції та правила, які краще не порушувати, це загрожує неприємностями.
У селі дбають про ромських дітей. Для них у школі відкрили окремі класи. Випускають дитячу газету, де є сторінка ромською мовою. Діти відвідують гуртки, секції, гарно танцюють і співають, розказують вірші, як українською, так і ромською мовою. Батьки дітей ромської національності поважають вчителів.
В ромській спільноті Порошкова багато творчих дітей, які вправно співають, грають на музичних інструментах, займаються створенням різних предметів побуду. Загалом у селі немає якогось розмежування меншин, помітне лояльне ставлення до ромів, по всьому селу розставленні дорожні знаки, які попереджають про гужовий транспорт. Табір – це наче окрема інфраструктура, яка співпрацює з громадянами села. Спостерігаючи таке відносно мирне співжиття, вкотре переконуєшся: неважливо, якого кольору твоя шкіра та якої ти національності, головне – бути справжньою людиною і допомагати один одному, бо в різноманітності і єдності – наша перевага.
Отже, роми – це громадяни України, які мають свою культуру, особливості, ведуть своєрідний спосіб життя. Варто пам’ятати, що роми як і українці, або будь яка інша національна спільнота мають право на захист від держави, а їхні права та обов’язки зафіксовані законами України й міжнародним законодавством. Саме тому українці повинні розуміти, що представники цього етносу заслуговують на толерантність такі само, як і всі інші жителі України.
Людмила Майор, Сергій Микович, студенти 2 курсу відділення журналістики
Фото з мережі