24 лютого… Той самий дзвінок… Війна. Мить, що змінила життя кожного українця. Щодня доводиться звикати до страшних реалій, сумних звісток. Попри це, постійно вчимося новому. Креативимо, волонтеримо, жертвуємо часом, фінансами, сном. Кожен на своєму фронті жонглює тими цеглинками, які зрештою, покликані збудувати нову статую перемоги. У центрі всіх подій – молодь, адже вона – рушійний важіль, що допомагає в правильному порядку складати нові щаблини в храмі свободи. Зрозуміло, останні події глобально перемінили звичний ритм. Тож ми вирішили поцікавитися про зміни в житті студентів із різних вишів нашої країни й не тільки. Із якими реаліями довелося зіграти дивоглядки; як переформатувалися звичні справи, яких переломних моментів зазнав внутрішній світ. Ділимося з вами історіями звичайних студентів, котрі роблять надзвичайне – творять новітню історію сильної та незламної держави.

Мирослав Лисович, студент відділення журналістики Ужгородського національного університету:

– Говорячи про побут, за час війни довелося багато чого навчитися. Найперше – опанував в’язання сітки в одному з мукачівських координаційних центрів. Там маю чимало друзів, тому ми разом майже щоденно плели сітки для наших захисників. Не оминуло мене й бажання навчитися робити оте «смузі Бандери», його ще називають «коктейлем Молотова». Із татом, дідусем та двоюрідним братом виготовили декілька таких пляшок. Це доволі цікавий експеримент. Під час російсько-української війни почав більше цінувати те, що маю. Зараз проводжу багато часу з рідними. Навчання також зазнало змін. Зокрема, пари під час повітряних сирен. Я вже облаштував коридор, де зазвичай сиджу під час небезпеки. І зрештою, дуже важливою справою стало фільтрування інформації. Бувало, раніше новини читав не з офіційних джерел. Тепер тільки перевірені новини.

Орос Михайло студент медичного факультет Ужгородського національного університету:

– Для мого покоління війна завжди була чимось дуже далеким. Навіть із початком воєнних дій у 2014 році суттєвих змін у моєму житті не сталося, бо це відбувалося «десь там». Але повномасштабне вторгнення перевернуло все. Повністю усвідомив: Росія ніколи не зміниться, як вона бажала знищити нашу країну сотні років тому, так бажатиме завжди. І того прагнутиме не тільки її уряд, а й звичайний громадянин. Знаємо, кожен народ заслуговує на свого правителя, тому кров багатьох українців на руках кожного «рускаґо». Також змінилось і моє повсякдення: дізнався, де в моєму місті бомбосховища, частину свого заробітку відправляю на допомогу українській армії. У перші дні війни одразу записався до ТрО. Там навчився тактики ведення бою в міських та польових умовах, покращив навички стрільби з різних видів зброї, опанував основи захисту та захоплення будівель тощо. Крім того, із власної ініціативи, оскільки я студент-медик, перечитав підручник із військово-польової медицини, кілька статей про надання медичної допомоги в різних бойових зонах. Ще більше полюбив Батьківщину! Вірю в її беззаперечну перемогу. Думаю, парад перемоги в Москві проведемо на площі Степана Бандери.

Тарас Ткачук, студент історичного факультету Київського національного університету ім. Тараса Шевченка:

– Зрозумів: потрібно насолоджуватися кожною миттю життя, оскільки наступної може не бути. Це я відчув о 6 ранку 24 лютого, коли прокинувся від телефонного дзвінка про початок ракетних ударів по території України. Далекосяжні плани необхідно будувати, але маєш бути готовим до того, що вони не реалізуються або реалізуються частково. Так, кожного року формулюю стратегічні завдання на прийдешній, намагаюся їх сповна досягти. Однак цього року майже щомісяця доводиться їх редагувати. Не варто чекати, коли закінчиться війна. Якщо ти здоровий і в тебе є дах над головою – розвивайся та досягай задуманого. Наприклад, використав майже півтора місяці вимушеної евакуації з Києва для завершення роботи над своєю дисертацією, що, до речі, ніяк не вдавалося зробити в мирний час. Також встановив правило: хоч би раз на тиждень чимось допомагати Україні в її боротьбі за незалежність. Не обов’язково при цьому плести сітки, приміром. Є інші можливості – надсилати кошти ЗСУ, викладати пости в соцмережах, допомагати інтернет-військам.

Любов Михайлова, студентка економічного факультету Київського національного університету ім. Тараса Шевченка:

– Почала вести щоденник, куди записую події дня з початку повномасштабного вторгнення. Там описую свої емоції та думки. Раніше подібне вважала даремною тратою часу. Повсякденне життя зазнало значних трансформацій. Оскільки живу в декількох кілометрах від міста, то в березні, коли життя ніби зупинилося, усі крамниці зачинилися. Ще й громадський транспорт не їздив, тому ми кооперувалися із сусідами, допомагали одне одному. Дехто ходив пішки тринадцять кілометрів в обидві сторони, щоб придбати життєво необхідні ліки, інші купляли їжу й ділилися нею. Люди, у яких є підвали, запрошували пересидіти там повітряну тривогу. Передусім під час війни я навчилася слухати і чути своїх близьких. У всіх великий рівень стресу, майже кожен відчуває агресію, пригнічення, тривогу. А для того, щоб не сваритись, мимоволі вчишся розуміти емоції та почуття інших, адже в такий складний час дуже важливо вміти заспокоїти.

Василина Пацула, студентка біологічного факультету Львівського національного університету ім. Івана Франка:

– Довелося навчитися плести маскувальні сітки. У Народному домі збиралися мешканці мого рідного Бортятина. Ходили туди з друзями, приносили із собою тканину. Також волонтерила на залізничній станції. Через наш населений пункт у перші дні проїжджало багато електричок, поїздів зі Львова на Перемишль. Допомагала готувати їжу. Пригадую випадок: жінка дала нам гроші, аби ми іншим, хто цього потребує, купили їжу (там немає можливості щось придбати, оскільки станція майже за містом). Дуже різні люди з різними долями. А ще зі стипендії перераховую частину на підтримку Збройних Сил України.

Катерина Шевчук, студентка юридичного факультету Хмельницького національного університету:

– Уперше в житті довелося втікати вночі… у ліс! Уперше з сім’єю думали, як врятувати домашніх улюбленців (кота Кокосіка та собаку Біма) у випадку небезпеки. До речі, рюкзак тут дуже згодився. Доволі спокійно до цього всього ставлюся, єдине – переживаю за рідних. Долучалася декілька разів до плетіння маскувальних сіток. Досвід залишився ще зі шкільних років, коли розпочалася АТО.

Аня Кусьнєж, студентка Ягеллонського університету у м. Краків, Польща:

– Ще до початку повномасштабного вторгнення волонтерила, але це була праця з дітьми. Уперше після сумних подій 24 лютого допомагала біженцям у волонтерському центрі в Кракові. Переважно була в ролі перекладача з української на польську мову. Пригадую, як до нас приїхала сім’я з Маріуполя, на жаль, неповна, тільки мама Катя і син Тимур. Їхньому батькові не вдалося виїхати з міста під час евакуації, бо знаходився на другому березі, і та частина була заблокована через постійні бої. Мама з сином перебували в церкві, коли в якусь мить сміливий чоловік (служитель тієї церкви) вирішив ризикнути й виїхати з Маріуполя. Авто дуже обстріляли, але пасажирам дивом вдалося залишитись живими. Спочатку добралися до Запоріжжя, пізніше до Тернополя, а вже потім до Кракова. У дорозі Тимур захворів. Тут і довелося вперше спробувати себе в ролі перекладача в розмові з лікарем. Мене вразила ця сім’я своїм оптимізмом, вірою в краще. Катя розповіла, що з чоловіком уже місяць немає зв’язку, але вона відчуває: із ним усе добре, просто місто залишилося без мережі. Чоловік обов’язково незабаром з нею сконтактує. Мені ще не доводилося в житті зустрічати настільки морально сильних людей!

Роксолана Пацула, студентка факультету медсестринства Львівської медичної академії ім. Андрея Крупинського:

– Під час війни взагалі довелося робити багато нового. Змінилися думки, цінності, мрії. Слід було задуматися над тим, що кожен день може виявитися останнім. Хочеться провести його з рідними, близькими людьми. З’явився панічний страх, коли перебуваю сама у Львові. Коли падають ракети, десь подумки готуєшся до найгіршого, бо не знаєш, куди прилетить наступна. Найгірше – почала боятися просто жити, тривога в душі не покидає ні на мить.
Хочеться зробити все те, що раніше відкладала на потім, радіти найменшим дрібничкам. Прагну всіма силами, як тільки це можливо і неможливо, захистити батьків, бабусю, сестру.

Анна Міщук, студентка факультету германської філології Київського національного лінгвістичного університету:

– Із початку війни ми з мамою готували випічку для біженців, купували багато їжі та приносили в пункт прийому (звідки передавали в евакуаційні потяги). Також уперше в житті було страшно спати в піжамі. Перші 2 тижні ночувала в светрі та джинсах. Ми з сім’єю спакували речі в рюкзаки на випадок біди. Ще переосмислила життя: перестала планувати все наперед, а почала жити сьогоднішнім днем. Довелося трохи розібратись у військовій справі та політиці, щоб не бути пеньком, коли читаю або дивлюся новини.

То чи лишилися у вас сумніви щодо нашої близької перемоги?! У генах українців тече вільна кров. І нікому нас не скорити! Бо ж хоч уперше, але впевнено робимо все задля цілісності кордонів України!

Яна Созанська, Тетяна Лесюк,

магістрантки відділення журналістики

Головне фото з сайту Unsplash.com

 

 

 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.