Петра Зламана – чеська лекторка кафедри словацької філології філологічного факультету УжНУ. Невисока на зріст, приємна світловолоса жінка з синіми очима, яка щиро ділиться своїм досвідом із тими, хто хоче знати більше. Викладачка стверджує, що для неї у роботі найважливіше – зворотний зв’язок, і називає себе педагогом не за фахом, а за покликанням.
– Пані Петро, розкажіть про себе, де народилися, хто Ви за національністю?
– Я народилася в Чехії, в Середньочеському краї, у місті Мєстец-Кралове, що у Середньовіччі було королівським, і нині розташоване за 50 кілометрів від Праги. За національністю – чешка.
– Де здобували освіту?
– Закінчила гімназію у місті Подєбради, а згодом стала випускницею педагогічного факультету Карлового університету в Празі.
– Ви з дитинства хотіли стати вчителькою? Як батьки поставилися до такого вибору?
– У дитинстві я мріяла стати письменницею, але пізніше зрозуміла, що хочу бути вчителькою. Мені подобається викладати, інформувати та організовувати людей. У моїй сім’ї немає вчителів, але тітка викладала чеську та російську мови, як і я сьогодні. Мабуть, це мене надихнуло.
– Розкажіть в яких освітніх програмах брали участь? Чим вони цікаві для Вас?
– Після закінчення університету я працювала у мовній школі. Вела курси чеської мови для студентів із Росії, Казахстану та Узбекистану, які хотіли вступати до вищих навчальних закладів. Я розробляла різні навчальні програми й курси. Потім працювала в Карловому університеті як лектор і куратор іноземних студентів.
– Як почуваєтеся в Україні, а саме – в Ужгороді?
– Я працювала 5 років у Санкт-Петербурзі, а це дуже велике місто порівняно з Ужгородом. Але на Закарпатті мені добре, бо я сама з невеличкого міста і люблю спокій. Приємно, що навколо завжди знайдуться добрі люди, які щось підкажуть і допоможуть, якщо буде потрібно.
Також мені подобається клімат. У Росії було холодно, і в Чехії теж неідеально, а тут дуже сонячно і затишно. Ще не можу не підкреслити, що у вас страшенно смачна кава.
– З якими труднощами стикається іноземець під час перебування в Україні?
– Це не зовсім труднощі. Таке буває і в Чеській Республіці, коли туди приїздять іноземці. Обов’язково потрібно мати візу, яку можна отримати в Чехії, якщо хочеш працювати за кордоном, але якщо метою поїздки є туризм, то віза не потрібна.
Часто доводиться долати мовний бар’єр. Через політичну ситуацію в Україні часом виникають труднощі. Коли я розмовляю російською, то деякі люди просто не хочуть слухати. Я розумію, що мала би говорити українською, тому в україномовному середовищі вдосконалюю свої вміння кожного дня.
Ще мушу постійно поновлювати посвідчення про тимчасове проживання. Це довгий процес і має свої нюанси, але приїзд в Україну того вартий.
– Чого навчаєте наших студентів? Як Вам процес викладання?
– На нашому факультеті вже 5 років є чеське відділення. Воно не самостійне – є частиною словацької кафедри, що, на мою думку, непогано, бо наші мови подібні.
Я викладаю на кожному курсі бакалаврату. На першому курсі – практичну мову, тому що студенти зазвичай приходять із нульовим знанням чеської. Починаючи з другого курсу, проводжу лекції й практичні, семінари з фонетики, фонології, словотвору, лексикології і т.п. Приємно, що студенти справляються і досягають поставлених цілей, бо більшість розуміють, для чого вони навчаються.
– Як би Ви описали національний характер чехів? Чим вони відрізняються від українців?
– Я помітила, що українці працьовитіші за чехів. У багатьох аспектах чехи шукають прості шляхи розв’язання проблем. Ще я думаю, що ми подібні, бо відкриті та легко знаходимо спільну мову. Зараз у Європі нестабільна міграційна ситуація, а чехи трохи ксенофобні, бояться нових речей і людей інших культур. Через це чехи люблять українців – ви нам близькі, у нас подібні традиції та стиль життя. Наприклад, наступного року Чехія планує дати 40 тисяч робочих віз для українців замість 20 тисяч, як було минулого року. Ми раді, що у нашій країні будуть працювати, жити і навчатися слов’яни.
Відрізняється від українського наш гумор, бо у нас він дуже саркастичний та іронічний, тому не всі його розуміють.
– Розкажіть про чеські традиції, яких дотримуєтеся?
– Чехи – католики за віросповіданням, тож маємо багато церковних традицій. Дуже шануємо Різдво та Великдень. Різдво для мене – родинне свято, коли всі родичі збираються за святковим столом, дарують один одному подарунки, ходять у гості до близьких, печуть традиційну Ваночку. Новий рік – це свято, яке ми проводимо з друзями, а не з родиною. На Великдень фарбуємо яйця та печемо Великодного баранця – символ невинності. У Великодний понеділок хлопці беруть спеціально підготовлені вербові гілки й «б’ють» ними дівчат, примовляючи, щоб ті були здорові, красиві та щасливі. Відрізняється у нас і день Св. Миколая, який чехи відзначають 6 грудня. У цей день до діток приходить Мікулаш, Чорт та Ангел. Малята повинні заспівати будь-яку пісеньку чи розповісти віршик, за це вони отримують подарунки. Але тим, хто поводився погано, Чорт дає замість солодощів вугілля, картоплю чи дрова.
– Які чеські страви готуєте?
– Зараз у мене не так багато часу на приготування їжі. Чеська кухня для мене стала нудною, а українська – цікавою. Дуже смакують ваші вареники, бо такої страви в Чехії немає. Ще мені до вподоби українські соління: гриби, огірки, капуста. Також у вас дуже смачно готують м’ясні страви. Хоч наші народи між собою подібні, але кулінарні смаки у нас різняться.
– Які плани маєте на майбутнє, після завершення програми в Україні?
– Я люблю свою роботу і поки що не збираюся їхати з України, хоч перебування тут залежить не тільки від мене. Не маю конкретних планів щодо майбутнього. Як у нас кажуть: «?lov?k m?n?, p?nb?h m?n?» («Чоловік мислить, а Бог радить»). Хтозна, можливо, мій друг зробить мені пропозицію руки і серця, і я залишуся з ним у Празі J.
Тетяна Проданець, студентка відділення журналістики. Фото Медіацентру УжНУ та з архіву Петри Зламаної