Олександр Ференцик — магістрант Мукачівського державного університету спеціальності «Музичне мистецтво». У вільний від занять час навчає дітей співу та займається волонтерством. У його жилах тече українська і вірменська кров. Хлопець розповів, як йому живеться на Закарпатті й чому пишається своєю вірменською частиною родини.
– Вітаю, Олександре. Розкажи трохи про себе.
– Доброго дня. Мій батько – вірмен, виходець із величезного роду Матевосянів, які емігрували зі столиці Вірменії – Єревану – в кінці ХХ ст., а мати – українка, батько якої був кубанським козаком. Мій дід по материнській лінії, якого, до речі, також звали Олександром, мав хист до мистецтва, став художником. А батько і його родина були відомими людьми в Ужгороді і вели тут сімейний бізнес.
– Як довго ти захоплюєшся музикою?
– Під час розповідей про моє дитинство мама завжди пригадує, як я реагував на музику. Одного разу вона увімкнула мелодію, і я, сидячи в цю мить на холодильнику (десь у 8-місячному віці), негайно зреагував на танцювальні ритми й почав активно пританцьовувати, зрадівши пісні.
– Ти сьогодні навчаєшся чи працюєш?
– Працюю і навчаюся. Викладаю сольний спів, а також працюю музичним керівником у ДНЗ з малечею 2-6 років. Займаюся волонтерством у центрі для дітей та молоді ромської національності, який називається «Школа життя» й розташований у селі Іванівці. Паралельно навчаюся на магістратурі Мукачівського державного університету, на спеціальності «Музичне мистецтво».
– Чи підтримуєш зв’язок із вірменською громадою?
– На жаль, не підтримую, але познайомився особисто з представником громади. Правду кажучи, у мене дедалі частіше виникає внутрішнє бажання бути з ріднею, спілкуватися з вірменами. Якесь жагуче прагнення до поєднання з національними коренями міцніє і в майбутньому мрію про відновлення своїх національних та родинних зв’язків з вірменами.
У мене є така ж любов до танцю, як у вірменів, а ще глибокий потяг до християнської віри, адже саме у Вірменії й був заснований один із перших християнських храмів. Тому, мабуть, моя любов до духовності є очевидною та природною.
– Ти бував у Вірменії?
– Поки що ні, але був на маленькій батьківщині Вірменії – у Вірменській Апостольський церкві у Львові. Там я відчув рідний дух і був приємно вражений майже двотисячолітньою спадщиною національної вірменської культури.
– Чи стикався ти з недовірою або навіть дискримінацією через своє коріння?
– На превеликий жаль, з таким явищем я стикався з раннього дитинства. Особливо з дитячим та дорослим булінгом. Мене плутали з ромами, і через це я добряче отримував на горіхи від своїх однолітків. Хочу сказати, що, незважаючи на важке дитинство, мені вдалося витримати тиск оточення, як і вірменам, зберегти та відновити свою справжність. Тепер починаю пишатися, що я вірмен. Бути собою і знайти своє – чудово!
Ольга Сабовчик, студентка відділення журналістики, фото з архіву О. Ференцика