Або як Дзиґа Вертов 100 років тому здійснив революцію в кінодокументалістиці.
Фільмів про журналістику в кіноіндустрії дуже багато. Але я вирішила, що хочу переглянути щось не голлівудське, а вітчизняне. Серед невеликого переліку українських документальних фільмів я натрапила на стрічку режисера Дзиґи Вертова – «Людина з кіноапаратом». На мій погляд, це кіно можна віднести до категорії науково-популярної документалістики.
Вікіпедія пропонує таке пояснення того, що таке науково-популярний фільм. Це жанр (вид) кінодокументалістики, завданням якого є оприлюднити наукові відомості, факти й результати досліджень, описати на рівні загальних понять наукові гіпотези, ідеї, відкриття, погляди – як добре вивчені, так і ті, що перебувають у процесі розробки, на вістрі науки. Таким чином, науково-популярні фільми також популяризують (пропагують) глядачам і сам науковий метод для сприйняття навколишньої дійсності. Я вважаю, що хоч стрічка і не є класикою наукпопу, але вищезгаданий опис йому повністю відповідає. І спробую довести, чому.
Кадр із фільму.Насамперед варто зазначити, що фільм не має сценарію, а його акторами є випадкові перехожі. Локація – українська урбаністика. Мета фільму – передати те, що кіно – це окремий світ, але, щоб зрозуміти його, потрібно не тільки мати талант і творче бачення, а й багато працювати, знати основи відеозйомки.
Незважаючи на те, що фільм був знятий у 1929 році, він є актуальним і донині. «Людина з кіноапаратом» — своєрідний методичний посібник для журналістів та режисерів. Стрічка популяризує документалістику як жанр, змушує глядача змінити своє ставлення до зйомки й по-іншому поглянути на процес створення фільму.
Щодо структури фільму, то він ділиться на 6 частин. У кожній – паралельно з відеозйомкою людей, машин, арітектури показують процес створення кіно, втілення його в життя: від зйомки – до склейки плівки.
Дзиґа Вертов показав життя людини. Від народження – до смерті. Від шлюбу – до розлучення. Від початку роботи – до виходу на пенсію. Від захоплення різними хобі – до відпочинку й занять спортом. Він також зобразив роль людини з кіноапаратом. Ця людина – наче невидимка, яку ніхто не помічає, але вона бачить усіх, наче камера спостереження, хоч такого винаходу в ті часи ще й близько не було. Вертов, як справжній журналіст, зумів зафіксувати життя тогочасного суспільства.
Кадр із фільму.У «Людині з кіноапаратом» реалізовано багаторічні експерименти й теоретичні напрацювання у сфері операторського мистецтва та монтажу, використані такі прийоми, як уповільнена зйомка, подвійна експозиція, наїзди камери тощо. Картину варто переглянути, щоб зрозуміти, чому сучасна кіно- і телекартинка виглядає саме так. Дзиґа вплинув і на розвиток тележурналістики, яка досі використовує запропоновані ним прийоми.
У фільмі вдало застосовується такий художній засіб, як порівняння. Це яскраво зображено на тих кадрах, коли показують процес обробки плівки, автор асоціює цей процес із навколишнім світом. Наприклад, коли демонструють те, як чистять плівку, стирають із неї проявник, то паралельно показують кадри, як містянам натирають взуття. Коли демонструють лакування плівки, то паралельно показують кадри, як у салоні краси роблять манікюр. А коли демонструють, як склеюють плівку, то паралельно показують, як кравчиня шиє одяг. На 1929 рік – це досить авангардна робота.
У 2014 році Британський кіноінститут назвав «Людину з кіноапаратом» найкращим документальним фільмом усіх часів, а його режисера – генієм. Дзиґа Вертов – не просто ремісник, який записує на плівку те, що відбувається навколо, а є справжнім митцем. Протягом фільму він бігає із кіноапаратом на штативі (він і є людиною з кіноапаратом), знімає звідусіль. Вилазить на найвищі будівлі, заглядає під потяги, присутній під час народження дитини, на похороні, в котельні, де спекотно й небезпечно, – все це для того, щоб зняти життя і те, як воно швидко проходить. Він буквально стає учасником подій, які знімає. Коли фільмує баскетбольну гру, то не просто спостерігає, а показує це все дійство зсередини.
Вважаю, що цей фільм є підтвердженням того, що митці –не тільки талановиті, а й надзвичайно працьовиті особистості. Сьогодні, коли більшість фільмів створюють заради рейтингів і касових зборів, це, як ніколи, актуально. Деякі автори так сильно переймаються гонорарами, що забувають про те, що кіно – це насамперед мистецтво. Їм варто повчитися завзятості в Дзиґи Вертова, який робив захоплюючі фільми без хромакеїв, без автоматичних камер, суфлерів, дублерів. Він створював кіно, бо йому подобалося так виражати свої ідеї й думки, а не тільки заради фінансової винагороди.
Тетяна Проданець, студентка відділення журналістики