«Мова ворожнечі» зараз стала популярною темою не лише в наукових / журналістикознавчих колах, а й серед журналістів-практиків (щодо цього навіть уже проводять майстер-класи).
З одного боку, це данина моді, наслідування закордонних колег, а з іншого – спроба систематизувати, обґрунтувати сучасні реалії пропаганди, вияв усього негативного, переважно пов’язаного з недотриманням прав людини, принципів толерантності (у т.ч. етнічної, расової, релігійної, гендерної тощо). Отже, очевидною є потреба оцінки самого поняття «мова ворожнечі» та відповідного його окреслення як нового терміна. Висока частотність у науковій літературі, спроба задіяти його і в правничому контексті, застосування у публічних дискусіях засвідчують, що аналізоване поняття багатьма сприймається як термін, однак залишається розмитим, чітко не визначеним, позбавленим основних термінологічних рис. До цього часу немає прийнятної наукової, коректної, загальновизнаної вченими дефініції.
І не даремно. Нагадаємо, що мова – поняття перш за все лінгвістичне, одне з центральних у мовознавстві, де аксіоматичним уже стало розмежування мови – мовлення як абстрактного і конкретного, загального і часткового, парадигматичного і синтагматичного (див. енц. «Українська мова», праці Л. Булаховського, Ю. Карпенка та ін.). Це аргумент не на користь термінологізації поняття «мова ворожнечі». Помітною є й невідповідність українського аналога англійському оригінальному поняттю hate speech, де speech не означає мова. Тут ідеться швидше про мовну діяльність, мовлення, висловлювання. Тому якщо й запозичувати це поняття, то окреслювати як «висловлювання нелюбові / ненависті / огиди». На нашу думку, навіть у такому варіанті воно більш прийнятне, таке, що відповідає суті явища. Тобто відображає основне – конкретне застосування мовних ресурсів у конкретних умовах, не вказує на якусь окрему універсальну мову ненависті, образ і приниження. Всяка мова має невичерпний потенціал для вираження думки – як позитивної, нейтральної, так і негативної. І тільки мовець обирає найбільш прийнятне для нього. До прикладу, таврування, навішування ярликів, негативна оцінка може здійснюватися за допомогою на перший погляд нейтральних ресурсів мови (згадаймо, якого значення набувають брат, братні народи в устах російських пропагандистів); інтелектуальне шахрайство, омана, підміна понять відбуваються часто на основі переосмислень, уживання слів із невластивими їм значеннями (як у словнику російських пропагандистів своєрідний сенс мають такі одиниці, як хунта, фашисти etc.).
Раціональніший підхід до інтерпретації явищ, пов’язаних із виявами у мовленні агресії, приниження, ненависті, нетерпимості, дискримінації за різними ознаками знаходимо у міжнародних правничих документах, де мову ворожнечі окреслюють переважно як антигуманні висловлювання. Так, «Комітет міністрів Ради Європи визначає мову ворожнечі як усі форми самовираження, які включають поширення, підбурення, сприяння або виправдання расової ненависті, ксенофобії, антисемітизму чи інших видів ненависті на ґрунті нетерпимості, у тому числі: нетерпимість висловів у формі радикального націоналізму та етноцентризму, дискримінації та ворожості щодо меншин, мігрантів і людей з числа іммігрантів…» [Wikipedia]. Обговорюваного явища стосується чимало міжнародних документів, зокрема Загальна декларація прав людини (схвалена ООН 1948 р.), Європейська конвенція про права людини та основоположні свободи, Міжнародний Пакт про громадянські і політичні права, Конвенція ООН проти катувань та інших жорстоких, негуманних або таких, що порушують права людини, видів поводження та покарання, Декларація ЮНЕСКО принципів терпимості та інші.
Слушною в цьому контексті й такою, що заслуговує на повагу, вважаємо висновок авторів відповідної статті у Wikipedia про те, що «найскладнішим в міжнародному праві є не саме покарання за «мову ненависті», а її класифікація. Адже потрібно проводити межу між свободою вираження поглядів, «мовою ворожнечі» та «правом на недискримінацію». Тим більше, що дати цьому поняттю максимально чітке, логічне, обґрунтоване визначення майже неможливо.
Вважаємо, що формулювання «висловлювання ненависті / нелюбові» більш прийнятне як термін, ніж «мова ворожнечі». Пропоноване окреслення, сподіваємося, також допоможе уникнути невиправданої кваліфікації будь-яких публічних висловлювань (особливо в медіа) про негативні явища як «мови ворожнечі». Усе, що суперечить моральним нормам, гуманістичній ідеї, закріпленим у відповідних законодавчих актах правам людини, принципам толерантності, безперечно, є негативним. І якщо воно виявляється у мас-медійному мовленні (яке за своєю природою є ситуативним, частковим, пов’язаним із відповідними просторово-часовими умовами), то має, на нашу думку, оцінюватися аналітиками не загально, абстрактно («мова ворожечі»), а конкретно – як висловлення ненависті, ксенофобії, сексизму, шовінізму тощо.
Ярослава Шебештян, Галина Шаповалова (доценти кафедри журналістики УжНУ), фото unz.com