Заріна Юлдашева більше п’ятнадцяти років живе в Мукачеві і зараз навчається в Мукачівському державному університеті. Її досвід — це поєднання узбецьких коренів, мусульманської віри та української культури, які мирно взаємодіють у повсякденному житті.
Ми вирішили записати цю розмову, щоб зрозуміти, як почувається мусульманка в середовищі, де історично не було великої мусульманської громади, і з якими викликами і стереотипами дівчина стикається в повсякденні.
Варто зазначити, що іслам в Україні має досить давню історію: перші поселення з’явилися ще в період Київської Русі, а сьогодні мусульманська спільнота — багатонаціональна мозаїка кримських татар, а також вихідців із різних країн Азії, Близького Сходу, і тих українців, які прийняли іслам свідомо. За такими історичними подіями і статистикою — людські історії. Одна з них — Заріни.
— Заріно, як ви себе ідентифікуєте: як узбечку чи українку мусульманського віросповідання?
— Я поки що не ідентифікую себе як мусульманку. Так, ношу хіджаб, але радше з поваги до своєї сім’ї. Я ще в процесі пошуку власної віри. Найбільше відчуваю себе українкою, бо живу тут вже понад п’ятнадцять років — українська культура стала для мене близькою, рідною.
— Щодо ісламу, що для вас означає віра в повсякденному житті?
— Для мене віра — це не так релігія, як внутрішня опора. Я вірю, що все в житті має свій сенс, навіть якщо ми не одразу розуміємо. Віра допомагає залишатися спокійною, коли щось іде не так, і нагадує, що важливо залишатися доброю до людей та до себе.
— А загалом, чи змінилося ваше ставлення до ісламу з часом, коли почали дорослішати?
— Так, із часом моє ставлення до ісламу змінилося. Раніше я була більш релігійною, щиро молилась і відчувала сильний духовний зв’язок. Але з роками, з особистих причин, я почала сприймати релігію спокійніше, з повагою ставлюся до неї.
— За вашими спостереженнями, яке ставлення до мусульман в Україні?
— Я відчуваю дуже добре ставлення суспільства до мусульман в Україні. За час мого життя не було жодного випадку, коли б мене принижували через релігію чи зовнішній вигляд. Навпаки — люди завжди були привітні, з цікавістю ставилися до моєї культури й релігії. Українці — дуже доброзичливий і відкритий народ, тому в мене ніколи не виникало проблем через походження чи віру. І не лише в моєму випадку — багато знайомих мусульман у Мукачеві також відгукуються про Україну з теплом і вдячністю.
— Чи відрізняється життя мусульманок в Україні від життя мусульманок у мусульманських країнах, на вашу думку?
— Так, життя мусульманок в Україні дуже відрізняється від життя в багатьох мусульманських країнах. У моїй країні, наприклад, жінка часто майже не має вибору: вона повинна бути скромною, слухняною, господаркою, слідувати вказівкам батьків і чоловіка, одягатися скромно та контролювати свою поведінку і слова. Багато дівчат виростають у сім’ях із психологічним або навіть фізичним насиллям, їх принижують і вдома, і на роботі. Жінки часто не можуть обіймати ті ж посади, що й чоловіки, і працюють лише в «жіночих» професіях, як-от вчителька, перукарка або домогосподарка. Іноді жінки змушені працювати на двох роботах, щоб забезпечити себе та сім’ю. На жаль, у багатьох випадках жінка розглядається лише як інструмент для чоловіка. Проблема полягає в тому, що багато людей вважають це нормою і думають, що так жінка показує свою повагу. Це дуже складна ситуація, і я могла б говорити про це довго.
— Ви вже довгий час живете в Україні, то поділіться, які ісламські традиції зберігаєте?
— Я дотримуюся кількох ісламських традицій у своєму побуті. По-перше, щорічний піст під час певного місяця: не можна їсти, пити, вживати нецензурні слова, дивитися фільми або слухати музику. Щоб протриматися цілий день, потрібно вставати рано вранці до сходу сонця. Після заходу сонця можна їсти, починаючи зі склянки води та фініка. Ще одна традиція – не вживати свинину. Також ми святкуємо два головні релігійні свята: Рамадан – закінчення посту, та Курбан-байрам – день жертвоприношення. У цей день чоловіки розрізають барана, ділять м’ясо на частини і роздають родині, друзям та нужденним.
— А чи поєднуєте українські культурні звичаї та мусульманські релігійні практики?
— Сьогодні в сім’ї не дотримуємося українських традицій і свят. Але коли я була маленька, і мої батьки не так сильно заглиблювалися в релігію, ми часто святкували Новий рік, Різдво, Масницю, Миколая, Великдень, дні народження, колядували й дотримувалися українських традицій. До того ж, моя бабуся по лінії матері – українка.
— Як ви ставитеся до носіння хіджабу в українському суспільстві? Чи змінюється сприйняття цього елементу одягу з часом?
— Я почала носити хіджаб майже три роки тому. Спочатку було страшно та незвично, особливо ходити так у школу чи на вулицю. Я боялася, що буду виглядати дивно, але мене підтримували однокласники, друзі та знайомі. Багато хто говорив, що хіджаб мені пасує, і я зрозуміла, що важливо, щоб саме мені подобалося носити його. Спочатку одягала хіджаб радше задля задоволення батьків, але з часом знайшла власні стилі та способи носіння, щоб це було зручно і гарно. Я відкривала для себе різні варіанти поєднання хіджабу з одягом, і вже звикла до цього. Були моменти, коли люди просили зняти хіджаб або питали, чи обов’язково мені його носити, але це була хіба що пасивна агресія або, можливо, просте зацікавлення. Частіше люди або не звертають увагу, або захоплюються цим. Загалом мені подобається носити хіджаб, це вже як частинка мене та прояв особистості.
— Які найбільші міфи про мусульманських жінок хотіли б розвінчати?
— Найбільші міфи про мусульманських жінок, які я хотіла б розвінчати, пов’язані з правами та свободою. Багато людей вважають, що мусульманки не мають прав, що їх принижують в ісламі, що вони змушені носити хіджаб і не можуть робити власний вибір. За правилами ісламу, жінка має ті ж права, що й чоловік, вона незалежна і може вирішувати як жити і що робити. Ще один міф — носіння хіджабу означає примус або підкорення чоловікові. Насправді хіджаб — це особистий вибір багатьох жінок, зокрема мій. Він може бути способом самовираження, а не обмеженням свободи. Також є стереотип, що мусульманки не можуть навчатися, працювати чи мати кар’єру. Та реально мусульманські жінки працюють, навчаються і досягають успіхів у різних сферах, і багато з них поєднують релігію з сучасним життям.
— Чи відчуваєте, що жінки-мусульманки в Україні мають достатньо можливостей для самореалізації?
— Так, я вважаю, що в Україні жінки-мусульманки мають достатньо можливостей для самореалізації, хоча розумію, що так було не завжди. Сучасне українське суспільство значно змінилося, стало більш відкритим, толерантним і готовим приймати різні культури й релігії. Я особисто не стикалась з дискримінацією в навчанні чи роботі — навпаки, люди часто ставляться з повагою й цікавістю, готові допомогти або підтримати. Я бачу це і на прикладі своєї мами. У складний період, коли вона залишилася без чоловічої підтримки й мусила все тягнути самостійно, — дітей, роботу, дім — саме українське оточення допомогло їй вистояти. Друзі, знайомі й родичі підтримували, допомагали у складних ситуаціях, давали впевненість рухатися вперед. Завдяки цьому вона змогла реалізуватися у бізнесі: спочатку відкрила точки з шаурмою, а нещодавно — ще й пекарню зі східними випічками. Вона продовжує розвиватися, не зупиняється, і я щиро пишаюся її силою. Я також завжди намагаюся підтримати її: допомагаю з ідеями, мотивую, вислуховую, коли їй важко. Бачу, як важливо для неї знати, що я поруч, і це створює між нами дуже теплий взаємозв’язок. Саме такі приклади показують мені, що в Україні мусульманка може реалізуватися, якщо має бажання і підтримку, і суспільство справді дає для цього можливості.
— А як поєднуєте кар’єру, освіту чи громадську діяльність зі своєю релігією?
— Якщо чесно, поєднувати релігію з навчанням чи повсякденним життям мені не так важко, як здається. У повсякденні я не проводжу намаз, тобто не молюся, але мої батьки завжди роблять перерви для молитви, і навколишнє середовище ніколи не заважає, бо вже звикли. Можливо, мені найважче під час посту: менше сплю, постійно хочеться їсти, важко активно та продуктивно проводити день. У цей період я почуваюся втомленою, але з терпінням і зусиллями проходжу через нього.
Хоч зазвичай я не їм багато, все ж відсутність води та їжі впливає на мою продуктивність, настрій і навіть бажання щось робити. Особливо коли це триває місяць: з часом з’являється втома, ніби проходиш через внутрішній і фізичний тест на витривалість. У такі дні я часто хочу просто залишитися вдома, нічого не робити й спати до моменту, коли можна їсти. Навіть те, що раніше давало мені радість і заряд енергії, в період посту іноді відходить на задній план. Проте, попри всі труднощі, у мене завжди є розуміння, що це важливо. Я знаю, що не перервала б піст, навіть якби було дуже важко, тому що є внутрішнє відчуття сенсу: ця практика не марна. В ісламі сказано, що той, хто поститься щиро та доводить це до кінця, буде щедро винагороджений у Судний день. І ця думка дає сили триматися. Окрім того, піст — це не лише духовна дисципліна, а й певне очищення організму, що теж має свою користь.
— Чи був момент, коли особливо пишалися своєю релігійною ідентичністю?
— Так, у моєму житті було багато моментів, коли я особливо пишалася своєю релігійною ідентичністю. Я відчуваю, що в більшості життєвих ситуацій і виборів я опираюся на релігійні правила, тому що я з ними погоджуюсь і вважаю їх правильними. Вони допомагають мені визначити, що є добрим, а що ні, що варто робити, а чого краще уникати. Мені подобається, що релігія дає мені внутрішній компас і напрямок. Я справді пишаюся своєю вірою, бо вона формує мене як людину. Наприклад, принцип чесності та справедливості часто впливає на мої рішення — навіть у побутових ситуаціях я стараюся бути щирою та не йти проти совісті. Принцип поваги до батьків також дуже важливий для мене: він нагадує про вдячність і про те, що любов і турбота треба показувати щодня. А правило не нашкодити іншим, скрізь, де це можливо, допомагає залишатися стриманою, терплячою та доброзичливою навіть тоді, коли ситуація складна. Були моменти, коли саме моя віра давала мені сили залишатися спокійною, триматися впевнено та не здаватися. У такі миті я особливо гостро відчувала гордість за свою релігію, бо вона не просто традиція, а жива підтримка, яка допомагає мені ставати кращою й приймати правильні рішення.
— І наостанок, який досвід толерантності чи підтримки з боку українців вам найбільше запам’ятався?
— Від себе скажу, що найбільше запам’ятовується підтримка та доброзичливість від зовсім незнайомих людей. Для мене це справжнє диво — коли людина допомагає просто так, навіть не знаючи тебе особисто. І це насправді трапляється доволі часто. Наприклад, коли до мене та моїх друзів підійшов п’яний чоловік з дивними й неприємними запитаннями. Ми не знали, як від нього відійти, бо чекали автобус і не могли просто піти. І тоді до нас підійшов незнайомий чоловік, який помітив ситуацію, та просто став поруч, підтримав нас і допоміг відвести того чоловіка вбік. У той момент я була щиро вдячна йому — не лише за сам факт допомоги, а за те, що він зробив це без вагань, без осуду, без зайвих запитань. Це був найяскравіший приклад того, що люди в Україні готові допомогти, незалежно від того, хто ти, звідки ти, як виглядаєш і якої віри. Такі ситуації показують справжню людяність і надовго залишаються в пам’яті.
Власним прикладом Заріна доводить, що інша культурна, ідентичність не заважають людині почуватися частиною українського суспільства. Дівчина руйнує стереотипи про мусульманських жінок і підкреслює, що хіджаб, пост чи інші практики — це передусім вибір, а не примус. Досвід Заріни демонструє, що мусульманська спільнота є природною частиною сучасної України, а релігійна різноманітність не лише не створює бар’єрів, а й збагачує суспільство. Її історія — це приклад успішної інтеграції, коли взаємоповага стає основою для мирного співіснування та взаєморозуміння.
Аліна Глуханич, студентка відділення журналістики