Коли ми зайшли до старого корпусу Мистецького арсеналу, здавалося, що повітря там трохи густіше – ніби насичене голосами й тінями людини, яка чинила опір – попри те, що за нього розплачувалися свободою.
Виставка «Василь Стус. Поки ми тут, усе буде гаразд» відкрилася 13 листопада й одразу привернула увагу громадськості. І не дивно, бо вона затягує, мов у річище пам’яті: шість залів, кожен зі своїм настроєм, своїм світлом, своїм болем і своєю гідністю розповідають історію одного з найвідоміших поетів, шістдесятника та політв’язня.
Ми прийшли туди не просто подивитися експозицію, а відчути й дізнатися більше про людину, яка давно стала символом незламності. З першого залу стало зрозуміло, що прийшли недарма: виставка – це не чергове «музейне» нагадування, а справжня розмова, що торкає з першої хвилини.
В одному просторі поєднані архівні документи, листи, самвидав, рукописи, особисті речі Стуса й інших дисидентів. Є фотографії, аудіозаписи голосів шістдесятників, а також відео, мистецькі інсталяції, що передають атмосферу часу, коли слово могло бути злочином. Особливо вражає кімната з рукописами – темна, ніби ніч у таборі, де поет працював, незважаючи на холод, голод і безперервний тиск системи. Там відчувається: Стус писав не для того, щоб назавжди вижити на сторінках, а тому що не писати було морально неможливо. Сильне враження залишили й аудіофрагменти його поезії – зачитані Сергієм Жаданом, Ахтемом Сеітаблаєвим, Яриною Чорногуз та іншими. Ці голоси – ніби ниточка пам’яті, що поєднує покоління Стуса й сучасності.
У центрі всієї експозиції – тема внутрішньої свободи. І коли ми дивилися на матеріали про Аллу Горську, Опанаса Заливаху, Галину Севрук та інших шістдесятників, відчувалося, що це не просто друзі й однодумці поета, а середовище, в якому формувався характер людини, що обрала правду навіть тоді, коли вона коштувала життя.
Лише після відвідування виставкових залів усвідомлюєш: щоб зрозуміти масштаб цієї постаті, біографію, недостатньо прочитати біографію: народжений у 1938 році на Вінниччині, вихований на Донеччині, студент філфаку, поет-шістдесятник, правозахисник, двічі засуджений радянською владою, останні роки провів у таборі Кучино, де й загинув у 1985 році… За цими фактами – внутрішній стержень, який виставка передає значно краще, ніж будь-який підручник.
Ми вийшли зі справжнім тремтінням у грудях – від поваги й відчуття причетності до чогось дуже важливого. У час війни експозиція сприймається по-особливому: ніби Стус промовляє з минулого, але про сьогодення. Про те, що свобода потребує не гучних слів, а сили духу.
Виставка «Василь Стус. Поки ми тут, усе буде гаразд» працює до 8 лютого. Рекомендуємо кожному відвідати її: студентам, дослідникам, тим, хто зараз відкриває для себе Стуса. Вона дає можливість відчути, що незламність – не пафос і не риторика, а вибір. І культура пам’яті, вшанування таких непересічних особистостей є в Україні на достойному рівні.
Аліна Глуханич, Євгенія Павлище, студентки відділення журналістики