Не місце прикрашає людину, а людина – місце. Ця приказка ідеально характеризує період роботи Романа Сенишина в ужгородській «Говерлі» (раніше – ФК «Закарпаття», «Говерла–Закарпаття») – клубу з достатньо негативною репутацією. Але Роман – це людина, яка непідвладна негативному впливу середовища, а яка визначає середовище і робить його кращим.
Задля розуміння контексту зазначимо, що ужгородська «Говерла» була командою-ліфтером: бовталася туди-сюди між лігами, не спромігшись знайти стабільність у чемпіонаті України. Але це суто спортивна складова. Щодо інших проблем, то з кимось із працівників футбольний клуб не розрахувався; комусь просто насолив, не створивши належних умов для праці, а для когось відігравав роль пункту заслання (чимало гравців «Динамо», що не проходили до складу київської команди, свого часу відправляли сюди в оренду).
Але найбільший репутаційний ризик клубу – це, безперечно, його власники в період з літа 2011-го року до фактичного зникнення з мапи (червень-липень 2016-го року). Тоді клуб перебував у власності сімейства Шуфричів і всіма справами заправляв одіозний Нестор Шуфрич. Людина, яка нині під слідством у справі про державну зраду.
«Я працював там [у клубі, – примітка] на посаді пресаташе понад десять років – з 2005-го по 2016-ий, – не цураючись, каже Роман Сенишин. – Чи шкодую? Ні. Але чи пішов би працювати в структуру, пов’язану з Шуфричами, ще раз? Теж ні».
Роман зізнається, що на початку професійного шляху концентрувався суто на журналістській та спортивній компоненті: думав, як правильно вибудувати комунікаційний процес між громадськістю та клубом, як правильно висвітлювати події з життя команди тощо. Політичним контекстом у житті його тодішнього роботодавця Роман Сенишин цікавився мало, хоча на той час вже мав досвід написання журналістських матеріалів на соціальні теми (зокрема, у газеті «Соціал–демократ»).
Можливо, далося взнаки те, що в журналістику Роман прийшов без профільної освіти. Це тепер здобуті ним ексклюзиви на кшталт поранення Матвія Бобаля (уславлений бомбардир Першої ліги України з футболу) – на передовицях найбільших онлайн-медіа України. Та Роман ніколи не боявся викликів, і не боявся змінюватися та вдосконалюватися: у журналістику він прийшов з освітою педагога, а на війну пішов – без найменшого досвіду військового.
Після кількох років служби Роман звільнився з армії за станом здоров’я, але продовжує приймати виклики. Не дуже любить говорити про свої травми, поранення, слабкі місця. Натомість хоче демонструвати силу духу. І робить це. Сьогодні він активний учасник ветеранської спільноти, різноманітних спортивних заходів у пам’ять про полеглих Героїв. Також продовжує свою медійну практику, очолюючи медіадепартамент футбольного клубу «Мункач футбольна академія».
– Чи є якісь секрети, завдяки яким вдається приймати й успішно долати виклики? У журналістику ти прийшов, не маючи профільної освіти, а на війну пішов – не маючи найменшого досвіду. Але і там, і там тобі вдалося знайти себе. Не страшно так радикально змінювати своє життя?
– Жодних секретів. Бажання та наполеглива праця – ось і весь секрет. У журналістику потрапив за долею випадку. Коли навчався на історичному факультеті УжНУ, викладач Роман Офіцинський, що був головним редактором одного з видань, попросив мене написати статтю про зрубані дерева в міському парку. Написав – це, так би мовити зайшло, і далі він запропонував вже перейти працювати в редакцію. Тож поєднував роботу в школі та за сумісництвом у газеті. В принципі, так і дотепер поєдную журналістику і вчителювання.
А щодо служби в ЗСУ, то після повномасштабного вторгнення РФ вирішив, що потрібно щось робити, адже якщо на тебе йдуть війною, то потрібно брати в руки зброю і захищати країну. Ще в далекому 2014–му я ходив у військкомат, коли Росія анексувала Крим, щоб мене взяли до війська – тоді чомусь відмовили. Коли прийшов в ТЦК після повномасштабного, там були великі черги, проводили відбір, і мене чомусь не взяли. Вже за кілька днів знову пішов – тепер уже в тероборону, де мене записали до роти контрдиверсійної боротьби 101–ої бригади. Упродовж півтора місяця ми проводили підготовку – ходили на полігон, але ця підготовка проходила в лайтовому варіанті. До прикладу, жодного разу не стріляв з гранатомета, не кидав гранату, не вчився ставити розтяжки, які потім уже на нулі мені були вкрай потрібні.
Початок великої війни він зустрів за повсякденними справами, однак одразу ухвалив рішення – стояти осторонь не буде. Роман Сенишин – типовий доброволець перших днів повномасштабного вторгнення:
– Це був водночас емоційний і свідомий порив. Пам’ятаю, наче сьогодні. Я навіть не знав, що розпочалася велика війна. Відвозив доньку в садок, увімкнув в автівці радіо й дізнався, що різні міста України піддалися бомбардуванням та вторгненню. Був наплив злості. Кілька днів ходив сам не свій, – каже чоловік.
Зрештою все закінчилося походом до військкомату, де йому сказали, що він не підходить. Але Роман продовжував стукати в зачинені двері й, попри нюанси зі здоров’ям (хворі спина та нога), попри освіту педагога (паралельно з журналістською діяльністю він працював учителем, а це дає підставу для відстрочки), опинився у 101–ій бригаді, з якою згодом відбув на передову.
– Розкажи про службу на передовій – це найтяжчий і найстрашніший період у твоєму житті?
– Пам’ятаю, що напередодні Великодня 2022–го року нам дали вихідні, я поїхав у село й готувався святити Паску. Привіз випечені бабусею в печі паски й уже з дружиною складали їх у кошик. Аж раптом від ротного дзвінок – терміново з’явитися в пункт базування – навіть не вдалося піти до церкви й поїсти паску з шовдарем та пікницею (Посміхається. – Авт.). Досі такий у мене гіркий присмак, що не дали висвятити паску. Гадав, що будемо охороняти скупчення людей, чи навпаки – не давати їм скупчуватися, щоб уникнути жертв від ракетних чи бомбових ударів РФ. Але коли приїхав, то зрозумів, що нас готують до відправлення. Наступного дня цілим ешелоном, практично вся бригада відбула на Донецький напрямок. Спочатку прибули в Костянтинівку, а через кілька днів переїхали до села Яковлівка, де базувалися упродовж усього перебування на Донеччині – і саме звідси їздили на бойові завдання.
Мабуть, з того, що було найстрашніше, – це перше завдання, яке виконували в районі населеного пункту Комишуваха. Довелося терміново йти на покинуті позиції, й у список з 13–ти добровольців записали й мене. Зауважили, що йдемо всього на один день і вже увечері будемо знову на місці базування. Навіть дружину вирішив не попереджати, адже щовечора ми списувалися і ставив умовний плюсик, що живий-здоровий. Але, як виявилося, застряг на цьому завданні на чотири доби й там пройшов перше «бойове хрещення»: адже до цього ніколи не чув свист кулі, приліт міни чи артснаряду – навіть спочатку не розумів, що це свистить над головою і лише інтуїтивно присідав. А це кулі рикошетили від дерев і пролітали зліва-справа і вище. Благо, що хлопці, які покинули позиції, накопали (це, як виявилося згодом, був 70 Мукачівський батальйон) окопів та бліндажів, і було де сховатися. Найважчою була четверта доба, коли по рації передали, що на нас їдуть танки, тож з АТшкою, з якої жодного разу не стріляв, цілу ніч чекав на танки. На щастя, можливо суміжники з 24-ї Львівської бригади чи то підбили танк, чи то він підірвався на міні, бо на ранок недалеко від нас бачив чорний дим.
Пережили кілька мінометних артобстрілів, також по нас працював ворожий снайпер, а сусідню позицію, де знаходилися хлопці з Рахівського батальйону, які прийшли на підтримку, обстріляли градом. На щастя ніхто не загинув та не зазнав поранень. А на четверту добу нас нарешті поміняли побратими з нашої роти. На 4-й ранок, завдяки старлінку та знайденому акумулятору, поставив довгоочікуваний плюсик дружині, яка вже місця собі вдома не знаходила.
Після цього хрещення вогнем вже знав як себе поводити, коли слід йти в окоп, а коли можна й спокійно постояти під свист міни, бо це далеченько.
– Твоя посада в армії – рядовий, тобто самісінький вир так званої чорнової роботи?
– Так, військового звання не мав, адже військову кафедру в той час, коли навчався на історичному факультеті, чомусь скасували, тож був рядовим стрільцем. Однак у нас був дружній колектив; усі хлопці – добровольці, патріоти, більшість із яких не мали строкової служби – це підприємці, будівельники, водії, багато приїхали з закордону, щоб захищати країну. Але на завданні трималися і знали, що один за одного стоїмо – це й додавало впевненості та сил.
– Якби була можливість щось змінити у цьому періоді твого життя, ти б щось змінював?
– Не думаю, треба приймати все, що тобі дає Всесвіт, і творити добрі справи. А повертатися до минулого і думати, що можна було змінити, а що ні – нема сенсу.
– Ти журналіст, педагог, військовий… Як нині себе позиціонуєш?
– За фахом я педагог – «Історик. Викладач історії» – так вказано в дипломі. Тож продовжую навчати учнів в Арданівській гімназії, працюю за сумісництвом пресаташе в «Мункач футбольна академія», коментую матчі в чемпіонаті області та Другій лізі ПФЛ, пишу як фрилансер для онлайн-медіа спортивного спрямування, виховую разом з дружиною доньку. І звісно, в разі потреби, знову візьму до рук зброю, якщо доведеться.
– Не секрет, що в тебе є травматичний досвід втрати побратимів – на одному з ветеранських забігів ти біг у пам’ять про полеглого Героя Василя «Буса» Зубрицького. Фізичні сили можна повернути тренуваннями, а як повернути (чи не розгубити) моральні сили після всіх жахіть війни?
– Так, на жаль, у нас були втрати, причому загинули найкращі наші бійці, котрі нас готували й навчали під час базової підготовки. Це був сильний психологічний удар по мені, та й по всіх хлопцях. Важко це пережили, але справилися й продовжили виконувати бойові завдання. Хлопці з моєї роти досі продовжують захищати країну, чотири роки війни – це занадто, їм потрібна ротація, багато вже й звільнилося через поранення, хвороби та інші причини. Я теж звільнився, через ускладнення, довелося робити операцію – ендопротезування кульшового суглоба і після ВЛК в серпні 2022–го року був звільнений з лав ЗСУ.
Але хвала Богу, вже відновився й наразі продовжую вести активний спосіб життя: граю в мініфутбол за команду ветеранів, беру участь у трейлах і кросах, хоч лікарі й сварять, але спокійно сидіти не можу, такий я вже є.
– Ти оптиміст чи песиміст? Яким бачиш вихід України з цієї війни?
– По життю – оптиміст, люблю долати перешкоди й труднощі з посмішкою й на позитиві. Важко прогнозувати, як завершиться ця війна, а от йти на умови РФ жодним чином не слід, адже ми платимо велику ціну й віддавати нашу землю ворогу без бою не можна. Думаю, що на Росію вже в найближчому майбутньому чекає страшна доля – це так не минеться. Як історик, знаю, що все відбувається циклічно: думаю, що надзвичайні події (громадянська війна, палацовий переворот чи ще щось подібне) мали б призвести до певної «смути» та зміни системи влади у РФ, цим ми маємо скористатися і повернути собі втрачене. Був уже приклад «пригожинського бунту», який показав слабкість Росії та її безпорадність. А нам треба встояти й цього дочекатися!
Попри усі пережиті труднощі, він досі залишається прикладом сміливості, свідомості та незламності. Дякуємо за службу та відданість!
Ігор Семйон
Фото з особистого архіву Романа Сенишина
Публікація є частиною медіапроєкту студента магістратури з журналістики Ігоря Семйона – завдання виконано в рамках курсу «Управління медіапроєктами».