Зі входженням Закарпаття до складу УРСР у 1945 р. місцева преса отримала нову функцію. Газети стали важливим інструментом поширення радянської пропаганди, формування нового світогляду та впровадження норм і цінностей, притаманних системі.
Про особливості роботи періодичних видань у другій половині 1940-их років – в інтерв’ю з професором кафедри модерної історії України та зарубіжних країн УжНУ Василем Міщанином.
– Василю Васильовичу, як би Ви охарактеризували суспільно-політичне становище на Закарпатті після Другої світової війни?
– Насамперед варто зазначити, що вигнання угорсько-німецьких окупантів з території краю відбулося в ході Східно-Карпатської стратегічної наступальної операції силами 4-го Українського фронту. 27 жовтня 1944 р. звільнено Ужгород, а наступного дня радянські війська вийшли на сучасний кордон України. Хоча бої в районі Чопа тривали ще майже місяць, великого впливу на військово-політичну ситуацію вони не мали.
Керівництво СРСР скористалося прагненням закарпатських українців жити в єдиній Українській державі. За участі місцевих комуністів і радянофілів, в умовах присутності підрозділів Червоної армії й каральних органів 26 листопада 1944 р. в Мукачеві відбувся Перший з’їзд народних комітетів Закарпатської України. 663 делегати ухвалили рішення про вихід краю зі складу Чехословаччини й возз’єднання з УРСР. Це стало вагомим аргументом у переговорах між СРСР та Чехословаччиною, що завершилися 29 червня 1945 р. у Москві підписанням Договору про возз’єднання Закарпатської України з УРСР. Восени парламенти обох країн ратифікували його. 22 січня 1946 р. створено Закарпатську область.
Нині слід розрізняти поняття «возз’єднання» як волевиявлення населення жити в Українській державі та «возз’єднання» як інструмент радянізації. Цей процес супроводжувався стартом радянізації, тобто всебічного переформатування різних сфер суспільного життя. У її ході виділяємо два етапи: превентивна (у часи Закарпатської України 1944-1945 рр.) і тотальна (в умовах Закарпатської області в складі УРСР 1946-1950 рр.). Перший здійснювали в межах маріонеткової квазідержави. З утворенням Закарпатської області тут прискорено утвердилися економічна й політична системи, властиві для тоталітарного СРСР.
– Що сталося з періодичними виданнями й журналістами, які працювали тут?
– Шпальти обласних часописів були заповнені матеріалами про боротьбу з «буржуазним націоналізмом». Того, хто не поділяв тези й постулати офіційної ідеології, а також прагнув мати свою думку, переслідували. Починаючи з 1946 р., газети виходили українською («Закарпатська правда» і 13 окружних), російською («Закарпатская Украина», яка згодом стала «Советским Закарпатьем»), угорською («Kárpáti igaz szó»). Угорською дублювали також «Молодь Закарпаття» і два окружні видання – ужгородське й берегівське. Усього в області видавали 16 газет загальним тиражем 67 500 примірників.
Показують дух того часу назви часописів 1946 р., що були органами окружних комітетів КП(б)У: «За нове життя» (Іршавського); «Колгоспне життя» (Ужгородського); «Ленінська правда» (Рахівського); «Ленінський шлях» (Свалявського); «Перемога» (Перечинського); «Прапор перемоги» (Мукачівського); «Радянська Верховина» (Воловецького); «Соціалістична праця» (Берегівського); «Сталінський прапор» (Севлюського); «Сталінське слово» (Хустського); «Сталінським шляхом» (Великоберезнянського), «Червона трибуна» (Тячівського), «Червона зоря» (Волівського). Матеріали, які в них друкували, мали ідеологічний характер та проходили серйозну цензуру. ЗМІ були важливим інструментом ідеологічно-пропагандистської роботи. Тільки в серпні-жовтні 1946 р. «Закарпатська Україна» опублікувала 20 статей, покликаних допомогти пропагандистам та агітаторам.
– Хто писав матеріали – місцеві журналісти чи з інших регіонів СРСР?
– Докладно це питання ми не досліджували, проте можемо звернутися до архівних документів. Зокрема, у справі «Контрольні списки працівників номенклатури ЦК ВКП(б), ЦК КП(б)У по Закарпатській області» є перелік обласних партійних чиновників станом на червень 1946 р. Там можемо знайти посаду із зазначенням установи, організації, підприємства, міністерства, відомства; ПІБ чиновника; дату фактичного вступу на посаду; з якої посади перейшов на займану. Списки поділено на 6 блоків. Журналістів віднесено до представників органів науки, культури, мистецтва і друку.
Наприклад, редактор «Закарпатської України» Василь Фесенко обійняв посаду в лютому 1946 р. Перед цим працював заступником редактора «Радянської України» у Києві. Редактор «Закарпатської правди» Микола Климпотюк – місцевий, уродженець села Великий Бичків. Протягом 1932–1935 рр. навчався у Харкові в інституті журналістики. Потім редагував «Карпатську правду». Наприкінці 1939 р. нелегально переїхав до СРСР, працював у Москві, а у вересні 1944 р. повернувся. На роботу в «Закарпатській правді» перейшов як слухач московського науково-дослідного інституту. Тут пропрацював до кінця 1950-х, далі був кореспондентом «Радянської України».
Редактор «Молоді Закарпаття» Василь Хайнас теж місцевий: народився в селі Лохово. До роботи в цьому часописі обіймав посаду завідувача відділу культури «Закарпатської правди», а після – заступника завідувача відділу у справах культосвітніх установ Закарпатського облвиконкому. Від 1954 р. працював в Ужгородському університеті.
Завідувач партійного відділу «Закарпатської України» Василь Ханенко розпочав роботу в 1946 р. Перед цим був кореспондентом газети «Ленинское знамя» (Київський військовий округ). Завідувачем партійного відділу «Закарпатської правди», перейшовши з посади кореспондента республіканської газети «Казахська правда» (Ленінград) у 1945 р., став Семен Блезнюк.
Відзначимо й те, що серед компартійців виникла серйозна проблема з призначенням редактора й завідувача партвідділом газети «Kárpáti igaz szó». Владі було непросто знайти «ідейно вірного» працівника, який би володів угорською й знався на особливостях роботи радянської журналістики. А тому ці посади в номенклатурі обкому помічені як вакантні.
До номенклатури внесені й кореспонденти центральних і республіканських видань, які працювали в області. Так, до того, як стати кореспондентом на Закарпатті, Борис Зданевич працював на «Радянську Україну» в Ізмаїлі; Олексій Савчук служив у Червоній армії (кореспондент «Правди України»); Петро Старичков був в. о. редактора «Закарпатської України» (РАТАУ); Олександр Гіневський трудився заступником редактора «Закарпатської правди» («Известия»).
– Які теми домінували на шпальтах закарпатських видань?
– Якщо ми говоримо про період Закарпатської України, тобто до офіційного входження Закарпаття в СРСР, то преса активно висвітлювала тему «возз’єднання». «Закарпатська правда», яка була органом ЦК Комуністичної партії Закарпатської України, виходила під гаслом «Хай живе возз’єднання Закарпатської України з Радянською Україною».
У 1945 р. у газеті друкували матеріали двома мовами – українською та російською. Назвемо, до прикладу, кілька публікацій: «Будемо гідними своїх братів з великого Радянського Союзу» (рубрика), «Червона Армія надає допомогу пограбованому населенню Закарпатської України», «Братня допомога від уряду Радянської України», «Вся Закарпатська Україна святкувала 27-му річницю Червоної Армії», «Оточимо увагою добровольців Червоної Армії», «Народ Закарпатської України разом з усім радянським народом святкує перемогу». Зрозуміло, були й текси про Леніна-Сталіна, «велікій русскій народ», «найсильнішу» Червону армію.
Преса відігравала одну із ключових ролей в агітаційно-пропагандистській роботі. Вона мала доносити до населення рішення комуністичної партії й радянського уряду. З іншого боку, події прикрашали, реальне життя показували не таким, яким воно є, а таким, яким його бачать з номенклатурних кабінетів. Чи, точніше, яким його хотіли би бачити партійні бюрократи. Тому закарпатські газети перебували під пильним наглядом. До прикладу, чергова пропагандистська група ЦК КП(б)У, яка працювала в Закарпатській області в січні-лютому 1947 р. і завданням якої була підготовка до виборів у Верховну Раду УРСР, не тільки відвідала 58 виборчих дільниць та агітпунктів, а й перевірила редакції газет «За нове життя» (Іршава), «Червона трибуна» (Тячів), «Червона зоря» (Волове), «Закарпатська правда», обласне відділення «Союздруку».
– Як висвітлювали питання відбудови, індустріалізації, колективізації?
– Участь Закарпатської області у виборчих кампаніях та приєднання до виконання п’ятирічного плану стали першими акціями, спрямованими на залучення краю в загальносоюзні процеси. Редакції газет отримували «програму дій». Плани роботи чітко фіксували головні напрямки діяльності, форми й методи, кінцеву мету. Крім того, «Закон про п’ятирічний план відбудови і дальшого розвитку народного господарства УРСР на 1946-1950 роки» в областях було конкретизовано, у кожному районі чи місті складено подібні плани, а отже, власну програму мали всі ланки ЗМІ країни.
У 1946 р. у «Закарпатській правді» у рубриці «Бесіди про сталінські п’ятирічки» на цілу сторінку надрукували статтю «Радянська політика індустріалізації». З початком колективізації газети починають рясніти заголовками про організацію колгоспів в селах, боротьбу з куркульством. Далі висвітлюють соціалістичні змагання між ланками, бригадами, колгоспами, округами, областями тощо.
«Закарпатська правда» періодично робила й огляд окружної преси. Часто це приурочували до ювілейних роковин вождів, з’їздів чи інших радянських свят. Приклад такої публікації маємо в номері за 13 вересня 1947 р. «Газети напередодні ХХХ роковин Жовтня». Інструктор обкому П. Перепелиця в цьому ж місяці переймався питанням «Про встановлення газетних вітрин в селах». Із 48 сіл Іршавського округу вітрини було встановлено тільки у 19.
– Чи були матеріали про культурне життя, освіту, побут населення?
– Соціальна тематика, на відміну від політичної, у «Закарпатській правді» представлена слабше. Якщо й з’являлись якісь публікації, то вони мали відображати певні запрограмовані компартійними ідеологами схеми. Одна з них – порівняння «було/стало». Так, у статті «Різьбяр Василь Свида» за 1946 р. читаємо таке: головний герой, закінчивши чотирирічне навчання на різьбяра, важко працював – виготовляв іконостаси та вівтарі, «та ніде не можна було заробити грошей. Василь змушений був кидати рідну землю, йти шукати щастя на чужині». А «після визволення Закарпаття героїчною Червоною Армією Василь з радістю повертає на рідну землю, де розквітає нове, щасливе життя». Тут працює в стилі соцреалізму.
У 1946 р. з «культурним і політичним» життям краю приходили знайомитися (і фіксувати на кіноплівку) оператори Київської кіностудії. Відзняли державний університет, музичну школу, ювілейний вечір у міському драматичному театрі, присвячений Лесі Українці. Планували ще сфотографувати «Кращі картини наших художників та їх авторів і окремо художників Ерделі та Бокшая за роботою». Чи навпаки – газета висвітлювала виступи мистецьких колективів поза межами області. Наприклад, у серпні 1947 р. маємо публікацію «Закарпатський ансамбль пісні і танцю в Києві».
Зазвичай культурні питання подавали на другій сторінці. У квітні 1946 р. у редакції відбулася нарада з питань «культурного обслуговування населення». Їй відведено цілу сторінку: «Трудящим Закарпаття – високоідейне культурне обслуговування». Назва красномовна.
– Розкажіть про цензуру: її механізми, як проявлялася…
– Якщо робота пропагандиста й агітатора була на видному місці, то робота цензора залишалася «у тіні». У Державному архіві Закарпатської області знаходимо чимало справ, які стосуються діяльності цензорів. Це директивні листи Головного управління у справах літератури і видавництв, доповідні записки, листи працівників поліграфії, текстові зведені дані викреслень попередньої цензури тощо.
5 грудня 1944 р. НРЗУ видала декрет «Про введення попередньої цензури на періодичні і неперіодичні видання». При уповноваженому НРЗУ у справах освіти створили «уряд цензури». Відзначалося, що друкарня мала надіслати перші три відтиски видання й могла розмножувати їх тільки після схвалення. Невиконання вимог карали штрафом до 10 тис. пенге або ув’язненням до шести місяців. Цензори провели перевірку шкільних підручників, конфіскованих у 1944-1945 рр., приватних бібліотек і бібліотеки Мукачівського монастиря, контролювали букіністичні книгарні та періодику.
Наступним кроком стало ухвалення декрету від 20 квітня 1945 р. «Про утворення Цензурного Відділу при Народній Раді Закарпатської України». При окружних і міських народних комітетах утворювали посади літконтролерів. Як і в попередньому декреті, кожна друкарня мала представити цензурному відділу перші три відтиски видання. Недотримання вимог передбачало штрафи від 10 тис. до 100 тис. пенге або позбавлення волі від шести місяців до трьох років.
Із утворенням Закарпатської області при виконавчому комітеті Закарпатської обласної ради депутатів трудящих створили управління у справах літератури і видавництв (облліт). Ще у серпні 1945 р. за направленням ЦК КП(б)У для організації цензури на Закарпатті прибув Микола Омельяненко – досвідчений чиновник, який перед цим очолював Київський облліт. Він укомплектував апарат в Ужгороді та округах. На травень 1947 р. в обласному центрі працювало вісім цензорів. Начальник облліту та його заступник виїжджали в округи, виявляли недоліки й давали вказівки. Щотижня цензори проводили заняття з підвищення кваліфікації та вивчення «Переліку даних, які складають державну таємницю».
– А в газетах Ви бачили приклади чи сліди роботи цензорів?
– Так. У статті «Дошка пошани» (газета «Молодь Закарпаття») були такі слова: «В Хусті при окружкомі союзу молоді знаходиться дошка пошани, на якій повішені (підкреслення цензора) кращі комсомольці». Після підпису номеру до друку цензор виявив ще дві «грубі політичні помилки». У передовиці мовилося: «Працюємо на себе, на свій народ, не те що раніш на проклятих мадяр гнули спину від ранку до вечора». Редактора звинуватили, оскільки серед мадяр були трудящі та експлуататори. Також там ішлося: «Немає ніякого сумніву, що новий Сталінський п’ятирічний план не буде виконаний і перевиконаний». Тут цензор побачив «контрреволюційний зміст, так як газета заявляла, що Сталінський п’ятирічний план не буде виконаний».
Робота цензора не припинялася навіть після виходу періодики. Наступного дня надруковані газети ще раз перевіряли. Про розголошення військових і державних таємниць, помилки політичного характеру письмово повідомляли уповноваженого, який читав видання перед друком. Періодично складали інформаційні листи з указівкою на конкретні помилки. Їх розсилали всім уповноваженим для запобігання подібного в майбутньому.
Робота цензорів набула особливого значення з ухваленням постанови Ради Міністрів СРСР від 18 червня 1947 р. про «Перелік даних, які складають державну таємницю» та Указу Президії Верховної Ради СРСР від 9 липня 1947 р. про відповідальність за розголошення державної таємниці. Під критику начальника Закарпатського облліту за друк матеріалів, які не підлягають відкритій публікації, потрапили «Закарпатська правда» та «Советское Закарпатье». «Закарпатська правда» кілька разів відправляла в набір матеріали про дислокацію військових частин, собівартість продукції, державні заготівельні ціни, технічні швидкості потягів тощо. «Советское Закарпатье» хотіло розкрити плани з видобутку вугілля на Закарпатті, роботу геологорозвідувальної групи, назвати кількість населення в Ужгороді…
Під критику потрапив мукачівський «Прапор перемоги» за публікацію даних, що стосувалися місячного плану нафтоперегінного заводу. Цензору винесли догану. Іршавська окружна газета «За нове життя» опублікувала виконання плану роботи шахти і «показала собівартість промислової продукції». І цензора, і редактора попередили.
Начальник Закарпатського обласного управління у справах літератури та видавництв М. Омельяненко надіслав доповідну записку від 5 травня 1948 р. секретарю Закарпатського обкому КП(б)У й начальнику Головліту УРСР. Він вважав, що «Закарпатська правда» іноді «несерйозно і непродумано підходить до висвітлення класової боротьби, яка відбувається на селі в Закарпатті, в результаті чого на сторінки газети потрапляє матеріал політично шкідливий». Ішлося про публікацію, яка мала бути надрукована 28 серпня 1947 р. під назвою «Порушена справедливість». Наведемо уривок: «…у бідняків землю, якою вони користувалися 20 років, в 1946 році вже при радянській владі відібрали. Бідняки 54 рази звертались до радянських органів окружного земельного відділу обласного управління сільського господарства, окружного суду з скаргою, але безрезультатно». Цензор вночі зняв статтю з номера.
Найбільше критики викликала стаття, яку мали опублікувати в «Закарпатській правді» 25 квітня 1948 р. під назвою «До чого приводить політична короткозорливість. Все для куркулів в Бедевлі». У тексті йшлося: «Взаємодопомога в Бедевлі організована погано. В селі є 150 пар тягла, але то в куркулів. І 550 господарств без тягла. Тому і посіяла біднота дуже мало». Цензор знайшов політичну помилку: «Газета всі господарства в селі, які мають тягло, називає куркульськими. Газета розділила село на дві групи, куркулі і бідняки, а середняків, з якими треба вести виховну роботу, для газети зовсім не існує. Таке огульне обвинувачення і зараховування всіх середняцьких господарств до куркульських, крім шкоди, нічого не принесе».
– Як у пресі висвітлювали релігійне питання?
– Скоріше антирелігійне. Чи, точніше, у сталінський період – нейтрально-атеїстичне. На відміну від хрущовського – агресивно-атеїстичного, радикально антирелігійного.
Серед нечисленних публікацій про релігійне питання можемо назвати статтю Івана Кополовича «В країні чудес (Подорож до Москви)». У кількох номерах газета «Закарпатська правда» священник, член делегації православного духівництва і мирян ділився враженнями про поїздку до Москви з проханням про включення Мукачівської єпархії до юрисдикції Руської Православної Церкви. Стаття мала яскравий пропагандистський характер. Також маємо перші приклади негативного зображення греко-католицької церкви – «Лиходій в греко-католицькій рясі».
– Тож як уплинув післявоєнний період на подальший розвиток закарпатських медіа?
– Закарпатські медіа, як інші обласні, республіканські й центральні, протягом існування Радянського Союзу працювали, керуючись рішеннями й постановами комуністичної партії.
Софія Скиба, студентка відділення журналістики
Фото з архіву Василя Міщанина