«Дай мені ще один шанс, Боже, благаю! Я не змарную його, не буду жалітися, радітиму кожному промінчику сонця!» – єдина думка, одне прохання після кількох днів перебування в бомбосховищі.
Над нами літали винищувачі. Ми боялися виходити навіть на поріг. До звуку градів вже звикли. Чоловіки чергували біля дверей бомбосховища, вдаючи, що їм не страшно, не холодно і їсти не дуже хочеться. Я пишалася ними. Під час стресу можу довго не спати, включаю критичне мислення і швидко приймаю рішення.
Люди, коти, собаки, – всі збиралися на ранкову та вечірню молитву в одній кімнаті. Вголос молилися. Навіть зовсім зневірені. Ми читали новини, оновлюючи їх щохвилини, безперестанку чули ракети, вибухи, гул винищувачів… Обстрілювали десь дуже близько і постійно. Я бачила, як пролітали ракети над головою майже щоразу, коли насмілювалася вийти за ковтком свіжого повітря. Але вірила, що зараз все припиниться і ми розійдемося по домівках. Ще трішки.
Діти намагалися вигадувати ігри. Жінки то ридали від відчаю і страху, то істерично сміялися, домовляючись, куди поїхати всім разом після припинення цього жаху.
Я ридала один раз. 1 березня. Ракета прилетіла в будівлю Харківської обласної ради. Так вони дали знати, що будуть нищити моє місто – моє місце сили, місто зруйнованих тією ракетою планів на майбутнє, місце перших поцілунків і побачень. Там мої парки і сквери, доріжки, якими бігала моя дитина, – там все моє. Як можна знищувати найкраще місто у світі?!
Я постійно боялася, особливо вночі. Майже не спала. Думка про те, що може чекати на наше бомбосховище повне жінок і дівчат-підлітків, – спонукала тримати в полі зору кухонний ніж. Тримати поглядом, не в руках, щоб не налякати рідних, виснажених страхом. Раптом помітила на собі зосереджені погляди людей і подумала, що страх і нерозуміння хтось мав розвіювати і постійно відповідати на риторичні питання, говорити.
Коли я ридала, вони губилися і втрачали свій рятівний круг в вигляді моєї адекваності, видимого спокою і переконання, що за будь-яких обставин все буде добре. Вони мені вірили і я заборонила собі показувати страх, плакати, панікувати.
Ми рахували, на скільки днів вистачить їжі. Такі буденні речі, як душ і свіжий одяг стали такими цінними. А раніше про це не думали: вода, тепло, комфорт, спокій…. Які ми нерозумні були! Нічого, нічого не цінували. Тепер між проблемами «запізнилося таксі» і «чим нагодувати малу, коли закінчиться їжа» відчувалася велика прірва, заповнена соромом.
В голові крутилися думки: «Що робити?», «Лиш би ніхто не захворів. Нічого, вилікую», «Головне –щоб не ракета і щоб не зайшли!».
У моїй спальні залишилися сукні й нові туфлі. Через три дні я мала стояти на сцені і здійснювати мрію – співати пісню «Вільна». Символічно до мурах. І ті нові джинси в шафі. Я чекала першого весняного тепла, щоб вдягнути їх і в гарному настрої піти на роботу. Сварила себе за ці думки. Декілька днів назад розбудила свою донечку фразою: «Сонечко вставай, війна почалася». А тепер про якісь джинси. Але так пасували… Ой, де ніж? На столі, все добре. Я готова була захищати свою доньку, свою сім’ю, як дика кішка. До речі, кішки і собаки в бомбосховищі ладнали між собою, наче знали, що відбувається і не на часі боротися, хто сильніший. Головним був страх, відчай… і віра.
Одного ранку, на десятий день у бомбосховищі, аргументи «все скоро скінчиться» в мене закінчилися. Така ситуація була і з їжею. Я прийняла рішення їхати. Кудись близько до кордону, але не закордон. Так відчувала.
Весь час дорогою до вокзалу, під звуки вибухів, я тримала доньку за руку і безперестанку молилася «Отче наш».
Перший евакуаційний поїзд і далі кадри – ніби з фільму жахів, де стіни вокзалу от-от луснуть від болю людей, які мають лишити когось під обстрілами і поїхати. Сонні, налякані діти, важкі сумки. Люди, які хочуть врятуватися, ладні були затоптати тебе, щоб вирвати свою полицю в потязі.
Це була дорога з безкінечними годинами стояння в темряві, де ти прикриваєш собою дитину і думаєш: «Господи, раптом щось, то ліпше я». Ми міняли питну воду на смачну картоплю в незнайомої жінки, прокидалися вранці в обіймах незнайомих людей, які за одну ніч стали «своїми». Бо спільне горе об’єднує.
Пробачити? – Ніколи!
Забути? – Неможливо!
Жити далі – обов’язково! Але так, як обіцяла собі: не проживати дарма жодного дня, не жалітися на життя і радіти кожному промінчику сонця!
Дякую, що ти дав мені шанс і я жива. Тепер моя черга виконувати обіцянки.
Валерія Величко, студентка-магістрантка
Фото з особистого архіву й мережі Інтернет