— Ти взяв зарядне? — запитую я.
Ми в коридорі. Місця тут небагато, тож всі ненароком штовхаються.
Тато закриває наплічник, піднімає очі та трохи роздратовано киває. Мій погляд мимоволі чіпляється за нашивки на рюкзаку: медвежа лапка, пара котячих очей, які в темряві світяться зеленим, а ще дивна деталь, бірка «призначено лише для ЗСУ, не для продажу», яка майже два роки живе життям повноцінного аксесуару.
Він закидає рюкзак за спину. Мама метушиться в пошуках ключів, знаходить їх у купі чеків і дає, аби я відімкнула двері.
Виходжу перша. Настрій дивний. Від квартири до автостоянки – кроків двісті. Ці кроки роблю не вперше. Здається, наче ми звикли, та всередині кожен раз щемить. Це завжди дорога в невідоме.
Погода змінилася. Похолоднішало, як годиться для листопада. Вечірнє сонце раз по раз ховається за хмарами. Минаю 50 кроків підʼїздом, ще сто перестрибуючи болото, потім близько 50 – щебнем до машини. Виходить дуже швидко. Час наче прискорюється, не дозволяє обернутися, змушує дивитися лише вперед. А саме туди дивитись не хочеться. Домівка пустіє на одну людину, на один голос, на одну думку. Знову кожен день чекати дзвінка, якого можна й не дочекатися.
Я виїжджаю до підʼїзду і зупиняюся. Спостерігаю, доки тато вкладе речі – той самий рюкзак з наліпками: медвежою лапкою та котячими очима, які світяться в темряві. Мама сідає позаду. Мовчазна.
— Перегазовуєш з першої на другу, — каже тато, коли ми опиняємося на дорозі.
Я не відповідаю, лише думаю, скільки часу ще не слухатиму ці зауваження? Півроку? Рік? Більше ніколи? Думаю, росія забирає не лише життя, вона забирає час. Час на розмови, зустрічі, радість.
Ми мовчимо і це незвично. Ніхто не хоче говорити про сумне, про дійсність. Крок за кроком, метр за метром подалі від дому, ближче до нової невідомості. Не нової, чергової.
Я паркуюся біля вокзалу. Час досі підганяє, хоча ми не запізнюємося. Хочеться впертися ногами в землю, врости коренем.
Попри години вечірньої метушні, навколо досить порожньо. Від автостоянки до другого перону я нарахувала кроків 400, і це з урахуванням того, що збилася двічі.
У людей часом дивна реакція на військових, вони чомусь опускають очі.
Доки ми йдемо, я ненароком помічаю такі погляди перехожих.
Тато не сумує. Він спокійний, посміхається.
— Домівка стане недосяжною для мене лише через тисячу кілометрів. А зараз, у дорозі, я ще буду подумки вдома, — пояснить він мені пізніше.
На пероні спочатку ми йдемо не в той бік, і лише пройшовши додаткових 40 кроків туди й назад, знаходимо потрібний вагон. Провідник перевіряє квиток. Тато зникає в проході, але через кілька хвилин виходить вже без речей. Крок за кроком наближаються найважчі хвилини.
Залишається ще трохи часу до відправки. Відволікаємося легкими розмовами про рутину. Жартуємо. Сумувати в нас не прийнято. Тож коли я трохи сильніше стискаю щелепи, ніж зазвичай, або частіше смикаю губами, уваги на це не звертають.
Тепер час грає у жорстоку гру. Він уповільнюється, наче навмисне хоче розплющити тебе власними емоціями. Ми чекаємо, а я подумки хочу, аби потяг вже нарешті рушив.
— Коли знову додому? — питаю.
Відповідь тата суха й лаконічна:
— Скоро.
Знову місяці чекання, тривоги, хвилювання. Поїзд у небуття. Питання без відповіді. Кроки без точної кількості.
Добігають останні пасажири. Провідник просить всіх, хто їде, повернутися до вагону. Обіймаємося.
Тато йде всередину, але визирає помахати рукою нам у віконечко. У нас є традиція, я завжди його в цей момент фотографую. Таких світлин у мене багато за останні роки.
Поїзд рушає і ми чекаємо, доки проїде останній вагон. Я востаннє обертаюся, спускаючись до підземного переходу: сонячне проміння фарбує залізничні колії. Прощання з обіцянкою зустрітися знову.
Попереду – 500 кроків додому, а з ними і ще тисяча кілометрів від.
Валерія Рубаняк, студентка 3 курсу спец. «Журналістика»
* Матеріал підготовлено в рамках дисципліни «Конвергентний нюзрум». Студенти виконували вправу «500 кроків» – готували текст у жанрах репортаж, есе, замальовка (на вибір), подолавши відстань у 500 кроків. Медійники 3 курсу самостійно обирали форму, місце, героїв для свого тексту…
Неочікувано для всіх Валерія написала про справжнього Героя – свого батька.
Низький уклін, безмежна вдячність йому і всім Захисникам України!