Проходячись вулицями рідного села Тур’ї-Ремети, бачу чимало людей, які рятуються тут від війни. Часто думаю про те, як важко українцям залишати дім, переїжджати до невідомих міст і сіл. Не всім вдається швидко адаптуватися, що залежить від характеру людини і відкритості громади, до якої вона приєднується. На Закарпатті, кірм зазначеного, можуть виникати труднощі і з діалектом. Неодноразово бачив, як людина впадає у ступор, коли чує місцеві говірки. Схожі ситуації проживав мій друг Мухаммед Ель-Факіга, який кілька років тому переїхав із Києва на Закарпаття. Мені стало цікаво, як він себе почував за таких обставин, та що може сказати зараз, проживши в селі Тур’ї-Ремети більше 6 років. Так виникла ідея взяти в нього інтерв’ю на цю тему.
– Мухаммеде, ти корінний українець, який сповідує іслам. Це досить незвичне поєднання. Хто за національністю твої батьки? Де вони народилися?
– Мій батько ліванець, а мати українка. Батько приїхав із Лівану до Києва для навчання в університеті і зустрів тут мою маму, з якою пізніше одружився. Шість років тому ми переїхали до села Тур’ї-Ремети Перечинського району, де раніше мали дачу. Там я закінчив школу та вирішив вступити до УжНУ. Зараз навчаюся на другому курсі математичного факультету.
– Знаю, що твоє повне ім’я досить довге. Можеш пояснити, що воно означає?
– Моє повне ім’я за паспортом – Ель-Факіх Мухаммед Алі. Проте за традицією, мусульмани часто додають ім’я діда до повного імені, а деколи й прадіда. Тому моє неофіційне повне ім’ям – Ель-Факіх Мухаммед Алі Аніс, четверте слово в ньому – ім’я мого діда.
– Чи доводилося коли-небудь відчувати дискримінацію, пов’язану з твоїм віросповіданням?
– Щодо релігії – ні, але про моє ім’я запитують досить часто і дивуються з нього, оцінюють. Мене дратує, коли співрозмовнику моя біографія цікавіша за особистість. Часто, коли за розмовою я називаю незнайомцеві своє ім’я, розмова перетворюється з приємного діалогу на інтерв’ю. Якщо вам коли-небудь доведеться знайомитися з людиною рідкісного імені, не варто одразу запитувати її про сім’ю, біографію, релігію та усе те, що ви не запитали б при звичайному знайомстві.
– Мушу спитати, чи зараз тебе це не дратує?
– Ні, мене ані краплі не дратують саме твої запитання, тому що вони формальні та в контексті інтерв’ю. Я тільки радий зараз на них відповідати, адже чим більше людей почують на них відповідь, тим менше однотипних питань мені доведеться чути в майбутньому.
– Ти народився та виріс у Києві, столиці України, яка зазнала значних руйнувань під час війни. Як людина для якої це місто є рідною домівкою, звідки в тебе чимало дитячих спогадів, що відчуваєш, коли бачиш кадри вибухів, зруйнованих парків, будівель, торгівельних центрів?
– Мені дуже сумно спостерігати подібні зміни свого рідного міста і, чесно кажучи, важко взагалі повірити в те, що ніби вчора я бігав вулицями Києва, мама просила мене сходити за хлібом в магазин, замість якого зараз кратер від бомби. Це стосується багатьох локацій. Сам я цього ще не бачив, але я чув це від своїх друзів, які наразі теж проживають на Закарпатті. Від них я почув про ці зміни і мені дуже важко в них повірити. Змішані відчуття: сумно і не віриться водночас.
– Чи хотів би ти поїхати в Київ, щоб власними очима побачити зміни, руйнування, або краще залишити спогади про рідну домівку такими, які маєш із дитинства і підліткового віку?
– Знаєш, це доволі важке питання. З одного боку, мені дуже хотілося б поїхати туди і побачити все власними очима. Можливо, бути там під час цих подій і сидіти зі своїми друзями в бункері. Разом переживати це з ними та по-чесному розділяти ці негативні емоції. Проте водночас я розумію, що це доволі травматичний досвід. Мені дотепер не вдається повірити в те, що сталося, і навіть якщо б я був там і все бачив, мені навряд чи вдалося б усвідомити весь жах того, що відбувається.
– Вже кілька років ти мешкаєш у селі Турї-Ремети на Закарпатті. Чи важко було адаптуватися до місцевості, зрозуміти діалект? Чи відчував дискримінацію через незнання місцевої говірки?
– О так! З першого ж дня як опинився тут, одразу відчув сильний потік незнайомих мені слів. Спочатку було досить складно комунікувати з людьми і через це деякі до мене ставилися як до чужого. Але були й такі, які спокійно пояснювали мені значення слів, допомагали адаптуватися. Десь через півтора року я вже міг вільно розмовляти з односельчанами. Я перестав виділятися через незнання діалекту. Не пам’ятаю, щоб на початку мене хтось сильно ображав, але відчувалася певна неприязнь… Люди в селах трохи підозріло відносяться до того, до чого не звикли.
– Ця неприязнь зводилася до гумору чи відчувалася й певна агресія, коли люди розуміли, що ти не місцевий і багатьох слів не розумієш?
– Прямої агресії не було. А гумор, звичайно, від товаришів, які любили наді мною пожартувати. Наприклад, «Одягни штрімфлі!», «З’їш крумплі!»
– Назви три улюблені діалектні слова.
–- Перше – це крумплі (картопля), другий – штрімфлі (шкарпетки) і третій це – палачінтовка (пательня). Наскільки я розумію, третє слово походить від назви страви – палачінти, що означає млинці.
– Так. А чи є такі діалектні слова, які тобі не подобаються? Можливо, навіть дратують?
– Ой… Це слово сарака і похідне від нього сарачатко. Наскільки я розумію, цим словом називають людину, яку дуже шкода. Цей діалектизм із самого початку мені не сподобався через звучання, значення і використання.
Друге діалектне слово – пой (ходімо). Досить неприємне для мене дієслово. Найчастіше вживається у словосполученні «Пой ту!» («Ходімо сюди!»). Це часто зливається для мене з іншими словами, складно виокремити по-перше і звучить це досить дивно.
Третій діалектизм, мабуть, дораз (пізніше). Кожна людина використовує це слово по-своєму. Кожен під словом дораз має на увазі якійсь свій абстрактний проміжок часу. В результаті дораз – це може бути завтра, через п’ять хвилин, а може і не бути взагалі.
– Зараз на Закарпатті багато переселенців, які проходять процес адаптації. Згадуючи перші роки свого перебування на Закарпатті, як ти вважаєш, чи лояльніше місцеві ставляться до переселенців сьогодні, зважаючи на обставини?
– Мені здається, що так. До переселенців ставляться набагато лояльніше, адже на відміну від мене, який за сімейними причинами переїхав із Києва, до переселенців ставляться як до потерпілих. Допомагають, надають гуманітарну підтримку. Це не може не радувати.
– Я також спостерігаю, як люди, котрі спілкуються виключно діалектом, під час спілкування з переселенцями переходять на літературну українську мову, дуже стараються принаймні. Це приємно дивує. З тобою відбувалося щось подібне в роки адаптації чи ні?
– Ой, ні. Коли я приїхав сюди, місцеві говорили зі мною діалектом. І в мене не було іншого вибору, як стати «своїм», тому що ніхто не мав бажання підлаштовуватися до розмови зі мною. Мав підлаштовуватися я. Але переселенці зараз заслуговують лояльного ставлення під час розмови, максимальної підтримки. Я так вважаю.
– На завершення маю досить типове запитання, але за роки життя на Закарпатті, думаю, знаєш відповідь на нього. Чи подобається тобі тут?
– Без сумніву, так! Мені подобається природа, краєвиди та клімат Закарпаття. Люди тут більш привітні, ніж у великих містах. Незнайомці між собою можуть спокійно вітатися, спілкуватися. Це абсолютно нормальне явище. Якби у великому місті з вами привіталася незнайома людина, скоріше за все, це викликало б підозру. А тут це просто ознака ввічливості. І через це, зокрема, мені подобаються місцеві люди.
Сподіваюся, це інтерв’ю з Мухаммедом допоможе жителям Закарпаття задуматися над комунікацією з переселенцями і буде корисне тим, які рятуються тут від війни. Якщо люди дійсно хочуть порозумітися, вони знайдуть спільну мову, головне – мати добрі наміри.
Сергій Микович, студент 2 курсу відділення журналістики