Відомий ромський джазмен Віллі Пап-молодший уже друге десятиліття є одним із популяризаторів джазу на Закарпатті. Під час інтерв’ю розповів про свій творчий шлях, ритміку джазу та розвиток ромської спільноти на Закарпатті. Музикант вважає, що ромський джаз – унікальне явище в Україні, яке може стати проривом у музичному мистецтві.

Пропонуємо вам розмову з композитором, організатором фестивалю «Пап-джаз-фест», виконавцем джазової музики на сценах європейських країн.

– Розкажіть, як і чому ви обрали джазову музику. Це було самостійне рішення чи вплив, приклад вашого батька?

– Не можу сказати, що я обрав цей вид музики, скоріше він обрав мене. Джаз постійно лунав у нас удома, адже раніше це було улюблене захоплення батьків, яке ніби перейшло мені у спадок. Згодом я зрозумів, що це і моя майбутня справа. Взагалі музикою я цікавився ще з дитинства: у 7 років уже грав на фортепіано, пізніше опанував кларнет. У 10 років почав ходити із батьком на різні репетиції, а далі – навчання в музичній школі, яке перейшло в улюблену справу всього життя.

– Чи пригадуєте свій перший виступ або вихід на сцену? Яким він був?

– Перший серйозний виступ відбувся у період навчання – у малому залі Ужгородської філармонії, коли мені було 9 років. Згадую, як у цей день друзі та рідні прийшли на цю подію. Було страшно, але виступ сподобався усім.

– Якими трьома словами охарактеризуєте себе, свій характер? І чому саме так?

– Буду відвертим, не люблю описувати свої риси характеру. Це маю робити не я, а люди, які оточують мене. Але зі слів близьких можу описати себе так: пунктуальність, відповідальність та творчий підхід, але це сказав не я (Усміхається. – Авт.).

– 25 років тому вам вдалося організувати «Pap Jazz Quartet». Що сприяло цьому і як змінився колектив за цей час?

– Я не один заснув групу. Розпочалося все з того, що в юному віці я звернувся до тодішнього керівника Ужгородського палацу дітей та юнацтва, адже хотів спробувати себе в ролі музиканта. Він підтримав цю ідею, взявши мене на роботу. Тоді я почав працювати. Вже на той час у закладі існували різні музичні естрадні клуби та інші колективи. Мені хотілося створити джазовий оркестр, і для цього довелося важкою попрацювати. Запросив професійних музикантів, разом із якими залучив і свого батька. Так відбувалося створення квартету. Маю зазначити, що в 1994–1995 роках перший склад групи (який із часом змінювався) називався «ХХІ століття» (російською мовою). Але за місяць ми обрали назву «Пап-квінтет»,  пізніше дійшли згоди щодо остаточної назви нашої групи – «Пап-джаз-квартет». Про гонорари ми не мріяли тоді, їздили за свої кошти. З 1996 року виконували вже авторські твори, які продовжували створювати.

– Розкажіть про творчий процес. Ви самостійно пишете композиції? Який зміст вкладаєте в них? Чи потрібні вам особливі умови для творчості?

– Творчість непередбачувана. Тексти для пісень створюються зазвичай спонтанно. Запитання насправді досить складне, адже завжди це відбувається по-різному. Особливим умовам я не приділяю багато уваги. Просто сідаю за фортепіано, а далі – кількагодинна гра, під час якої створюється мелодія. Вона і стає основою наших пісень, тексти яких завжди пишу сам, і не тільки їх. Усі мюзикли нашої групи також створені мною. Нашу першу музично-сценічну виставу  глядачі побачили 1997 року в «Падіюні». Це була дуже знакова подія, адже нічого схожого на той час в Україні ніхто не робив.

– Знаю, що ви виступали з такими відомими джазовими виконавцями світу, як Монті Вотерс, Пітер Кардареллі, Ерік Марієнталь, трубач Майкл «Патчез» Стюарт… Наскільки легко чи складно виступати з зірками? Знаходили з ними «спільну мову» на сцені?

– Почну з того, що джазові стандарти сьогодні має знати кожен представник цього виду музики. Якщо людина знається на цьому і добре підготовлена до виступу, то з нею виступати дуже легко. Гадаю, «Пап-джаз-фест» показав усю якість підготовки музикантів. Можна сказати, що ти тішишся з виступу, коли розумієш, біля якої людини стоїш і з якою виконуєш пісні. З такими музикантами, як ви назвали, складно бути не може, адже це професіонали вищого рівня. Вони грають так, як потрібно. Непідготовлений музикант – наче необізнаний футболіст на полі.

– Знаю, що в джазі надзвичайно важлива імпровізація. За роки вашої роботи на сцені чи траплялися ситуації, коли виходило не так, як хотіли?  

– Джаз – це імпровізація, погоджуюся. Але і в цьому напрямі музики є загальні принципи та правила, яких потрібно дотримуватися, знати ними користуватися. Імпровізація – це шаблон, з якого робляться варіації.

– Нещодавно разом із колегами по джазу ««Pap Jazz Quartet» ви випустили платівку «Gipsy Funk» із серією композицій, створених за 25 років творчого шляху. Як її сприйняла публіка? Чи плануєте в майбутньому випускати схожі диски?

– «Gipsy Funk» – це 25-річний шлях, пройдений «Пап-джаз-квартетом». Платівка є своєрідним підсумком за чверть століття: різні роки, численна кількість пісень та мюзиклів, які народжувалися із дня заснування групи.

Як на мене, її сприйняли дуже добре. Напевно, тому, що платівка включає різнопланову музику, тобто джаз різних стилів. Це поп-джаз, етноджаз, бі-боп, авторський джаз, а також аранжування народних пісень. До однієї з композицій ми, до речі, зняли кліп, який зібрав 25 тисяч переглядів у YouTube. Приємно було почитати і коментарі у Facebook. Хочеться прославляти Закарпаття й надалі.

– Як відомо, джазове мистецтво зародилося на межі XIX—XX ст., а центром його розвитку став Новий Орлеан у США. Чи були ви в цій країні колись?

– Мушу зауважити, що американський джаз суттєво відрізняється від українського. У Новому Орлеані виникла основа усього джазу, з часом він еволюціонував. Ніколи не був у США, але дуже хотів би поїхати, адже саме там найбільше поціновувачів джазу. Американці пишаються тим, що джаз такий поширений. Я, як джазовий музикант, тішуся, що джазові виконавці Америки виступали на нашому фестивалі.

– Чи любите ще якусь музику, окрім джазу?

– Не тільки люблю, а й слухаю! Якщо чесно, не люблю поділяти музику на джазову, класичну тощо. Слухаю рок, джаз, класику, народну музику та багато іншого. Це залежить від виконавця, мого настрою.

– Як творчій особистості вам, напевно, відомий термін «вигорання». Чи траплялося щось схоже з вами або ж знайомими музикантами? Якщо так, то як це пережити?

– Ні, не траплялося. Адже розумію, що це моя робота і, незважаючи ні на що, потрібно працювати. Як справлятися з таким поняттям, як «вигорання», не знаю. Навіть не чув, щоб траплялися з моїми колегами по джазу.

– Ви – яскравий представник ромської спільноти Закарпаття. Що це для вас означає? Чи були ситуації, коли через ромське походження відчували нетолерантне ставлення?

– Ні, ніколи не помічав проявів зневаги щодо себе. Але багато представників ромського населення в нашій країні відчувають це.

– Ви багато їздите світом. Як до ромів ставляться за кордоном?

– Моє ставлення до ромів завжди було чудовим і не тільки в нашій країні, а в інших державах також. Національність не впливає на це. Всі ми одинакові, незалежно від людських рас. Звісно, важливо, аби людина була культурною, чесною, з повагою ставилася до інших, адже цього дуже не вистачає в сучасному світі.

– На вашу думку, деяким ромам заважає реалізуватися в житті лише відсутність матеріальних благ, суспільне несприйняття чи в окремих видках і небажання змінюватися, вдосконалюватися?

– Це дуже складне питання, як на мене. Гадаю, що всі мають певні недоліки, але якщо батьки дитини і вона сама хоче реалізовуватися, то чому б ні? Напевно, найбільш проблемним питанням є фінансова спроможність ромських сімей. Багато ромів не мають освіти, більшість не працює і зрозуміло, що реалізовуватися за таких умов складно. На мою думку, бажання змінюватися є в кожного!

– Цьогоріч на круглому столі, присвяченому 24-му фестивалю, ви разом із представниками ромської спільноти Закарпаття, а також знаковими виконавцями джазу порушили тему відкриття навчального джазового закладу для ромських дітей. Чому це важливо?

– Не тільки джазу. Пізніше ми вирішили, що має бути створена ромська школа мистецтв. Чудові приклади подібних шкіл є в багатьох країнах, зокрема в таких європейських містах, як Кошіце, Будапешт тощо. Ці школи показують високий рівень і слугують прикладом для нас. Я задоволений, що на круглому столі було порушене це питання і ми змогли дійти згоди. Чому це важливо? Дуже хочу, аби маленькі роми мали змогу реалізувати себе в музиці. Можливо, колись вони отримають квиток у краще життя. Ми й надалі працюватимемо над цим проєктом, адже він потребує багато часу та зусиль. Це важкий процес.

– Знаю, що ромський джазовий фестиваль проходить і в інших містах України, зокрема у Вінниці, Львові, Києві. Ви бували на цих заходах? Чим вони відрізняються від «Пап-джаз-фесту»?

– Тут ви помиляєтеся. Насправді джазових фестивалів багато, але ромський джаз-фест проходить тільки на Закарпатті. У цьому наша унікальність. Бував майже на всіх фестивалях, пов’язаних із джазовим мистецтвом.

– Кого, на вашу думку, можна назвати знаковим джазовим виконавцем в Україні? А зі світових зірок кого найбільше поважаєте?

– Цікаве запитання. Знакових виконавців дуже багато в нашій країні і майже всі – мої друзі. Не називатиму імен, адже кожного вважаю особливим по-своєму. Не хочу їх образити, не назвавши когось, бо таких чимала кількість. Кожного джазового музиканта я дуже люблю і поважаю. Джаз єднає нас!

– Який «Пап-джаз-фест» за 24 роки запам’ятався вам найбільше та чим саме?

– У кожного була своя родзинка. У 1997–1998 роках були перші закордонні учасники, потім приїхали навіть американці – ці фестивалі, напевно, спричинили фурор. Усе залежить від підтримки, фінансування та учасників. Але не було такого фестивалю, який би запам’ятався мені як поганий.

– І фінальне запитання нашого інтерв’ю. Чи відбудеться наступного року ювілейний «Пап-джаз-фест»? Вже плануєте його формат, учасників чи поки що зарано?

– Так, так і ще раз так! Звичайно, планую. Одразу після завершення цьогорічного фестивалю почав обмірковувати наступний. Це буде ювілейний фестиваль, по-своєму особливий. Щодо запрошених учасників також є ідеї, але поки не хочу говорити про це. Вже невдовзі все буде зрозуміло. Скажу, що ми плануємо зробити документальний фільм та посібник із матеріалами, в якому розказали б про всі фестивалі. «Пап-джаз-фест» – це 25-ти річна історія, її не можна забувати. 25-й фестиваль буде масштабним. Ми серйозно підійдемо до його організації.

Розмовляв Мирослав Лисович, студент відділення журналістики

Фото зі сторінки Віллі Паппа у соцмережі Фейсбук (з його дозволу) та М. Коштури

 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.