Війна в Україні змінила життя мільйонів людей, і моя родина не стала винятком. У березні 2022 року ми покинули Україну та переїхали до Словаччини, сподіваючись повернутися додому через кілька місяців. Але, як це часто буває в житті, все виявилося не так, як ми очікували… Уже три роки живемо в іншій країні.
Серед моїх найближчих родичів, які виїхали разом з нами, – тітка Ірина Гопайца. За фахом – вчителька української мови та літератури, котра за багато років роботи в школі навчилася не тільки любити свій предмет, а й глибоко розуміти дітей.
Її минуле життя було зруйноване війною, але, незважаючи на всі труднощі, вона не зупинилася і продовжила свою педагогічну діяльність у Словаччині. Тут, у новому культурному середовищі, тітка адаптувалася та почала допомагати дітям з України, які були змушені переїхати сюди.
У деяких школах організовані спеціальні класи для дітей з України, де їм допомагють освоїти словацьку мову та звикнути до навчального процесу. Значну роль при цьому відіграли такі вчителі, як моя тітка, що допомагали дітям не тільки з навчанням, а й культурною адаптацією в новому середовищі.
Зараз Ірина Олександрівна працює педагогічним асистентом у Словаччині, допомагаючи українським дітям здобувати освіту, пристосуватися до нових умов.
– Як ви наважилися на переїзд до Словаччини?
– Рішення про переїзд було необхідним і спонтанним, бо коли бомбардували наше Дніпро, я з донькою переховувалася в коморі, яка, як мені тоді здавалося, була найбезпечнішим місцем. Уроки в школі скасували, я залишалася без роботи, а донька — без навчання. Волонтери допомогли нам дістатися до Львова, а звідти ми самостійно пересіли на потяг до Чопа. Далі був потяг Чоп–Чієрна над Тисою. Так я опинилася в незнайомій для мене країні.
– Чи складно було адаптуватися до життя і роботи?
– Мій шлях розпочався зі знайомств із новими людьми, які згодом стали для мене друзями й однодумцями. Спочатку була фізично важка робота на автозаводі «Ягуар», де довелося освоїти нову професію оператора, вивчити нові слова. Саме тут почався складний процес адаптації. Завдяки спілкуванню з новими колегами я почала розуміти мову.
Перший курс словацької мови, організований організацією «Марина», відвідувала із задоволенням. Другий мовний курс закінчила успішно, отримавши диплом від свого вчителя пана Ондрея Павле. Я зрозуміла, що хочу повернутися в професію і навчати дітей тут, у Словаччині. Усвідомлення того, що ти можеш мати і в чужій країні улюблену роботу, бути корисним для своїх земляків, допомогло мені швидко адаптуватися до нових умов.
– Як довго працюєте педагогом у Словаччині, та що входить до ваших обов’язків?
– Вже 2 роки я працюю педагогічним асистентом у школі «Бетховенова» в місті Нітра, на заході Словаччини. Мій диплом визнаний Міністерством науки Словаччини, я знову педагогічний працівник. У нашій школі навчається 40 українських учнів, більшість із них має статус біженців. Моя робота полягає в тому, щоб допомагати дітям адаптуватися до нових умов, підтримувати їх у навчанні, проводити додаткові заняття зі словацької мови, надавати психологічну підтримку. Для них я – вчитель, порадник, друг, людина, яка говорить їхньою рідною мовою, а іноді розуміє без слів… Скільки важливої інформації містить дитяче серце, спогадів, приємних моментів, іноді й гірких! Але дитячі очі випромінюють надію на краще, дитячі слова впевнено звучать словацькою, та за найменшої нагоди чути рідну українську. Двомовність тепер із нами назавжди.
– Розкажіть про систему навчання українців у сусідній країні.
– Словаччина — одна з небагатьох країн, де до освіти українських дітей-біженців ставилися лояльно, тобто обов’язкового відвідування дітьми школи чи садочка не було. Якщо батьки віддають дитину до школи в Словаччині, то вона може перейти на сімейну форму навчання в українській школі. Цілий шкільний рік дитині дається на адаптацію та вивчення словацької мови, учневі не ставлять оцінки, але видається табель із позначкою «засвоїв курс». Насправді це дуже мудро й дозволяє дитині увійти до колективу без стресу. Більшість шкіл організовує курси словацької для українських дітей на базі самої школи, що є додатковим плюсом при адаптації. З українськими учнями на уроках словацької мови та математики працюють педагогічні асистенти.
– Чи можете поділитися історіями підтримки, які найбільше запам’яталися?
– Кожна дитина має свою історію, це як нова сторінка великої книги. Мої учні були різними: хтось приїхав сюди з окупованих територій, хтось із Західної України. Спільним домом для них усіх стала Нітра.
Завжди намагаюся підбадьорити кожну дитину, подарувати їй трішки тепла, запевнити в тому, що все буде добре. Пам’ятаю, як одній учениці було складно опанувати математику: нові терміни, новий матеріал, але завдяки спільній роботі з вчителем ця проблема вже вирішена. Для дитини дуже важливо відчути підтримку вчителя і знати, що ти допоможеш, запропонуєш рішення, ще раз поясниш незрозумілий матеріал.
– Чи помічаєте спільне або відмінне в культурі, освіті України та Словаччини?
– Проживши у Словаччині три роки, я зараз помічаю дуже багато подібного у культурах наших народів. Місто Нітра знаходиться на південному заході Словаччини, тут і до війни проживала значна кількість українців, в основному студенти та заробітчани. Подібність словацької та української мов проявляється на рівні лексики, найбільша відмінність — на фонетичному рівні, адже мови належать до двох різних гілок: словацька — до західно-слов’янської, українська — до східно-слов’янської. Відмінність у релігії та традиційній кухні теж досить вагома. Якщо говорити про архітектуру, народні костюми, пісні, літературну спадщину, то спостерігається подібність орнаментів, оздоблення, близькість тем та проблем. Іноді дивуєшся, що територіально два сусідні народи мають багато спільного.
Освітня система у Словаччині відрізняється від української. Діти йдуть до школи у 6 років, перед тим дитина повинна мінімум рік відвідувати дитячий садок. У початковій школі навчання триває 4 роки, з 5 по 9 рік діти вчаться в старшій школі, де обирають на вибір другу іноземну мову. За вибором також є предмети, такі як релігія чи етика. Після 9 класу всі діти вступають до середньої школи, де мають здобути обов’язкову середню освіту. Далі можуть вступати до університету чи йти працювати.
Хочеться наголосити, що вища освіта у державних навчальних закладах Словаччини безкоштовна, навіть для іноземних студентів. Якість освіти досить висока, система оцінювання — 5-бальна, навантаження на учнів помірне, що є значним плюсом словацької шкільної системи освіти.
– Як сприймаєте Нітру зараз? Почуваєтеся тут, як вдома?
– На мою думку, все у цьому житті невипадкове. Як би там не було, я вдячна цій країні за прихисток, за можливість працювати, за підтримку та допомогу. Чесно кажучи, Нітра стала для нас другою домівкою, але туга за Батьківщиною все ще в моєму серці.
***
Ірина Гопайца — яскравий приклад того, як історія однієї людини може стати відображенням глибоких процесів, що відбуваються в суспільстві. Вона не тільки змогла адаптуватися до нового життя в Словаччині, але й допомагає іншим українцям, яким довелося покинути рідні домівки.
Вчителі, що передають знання та цінності, стають ключовими фігурами в процесі культурної і соціальної адаптації, збереження української ідентичності в іномовному середовищі. Як писав американський філософ і поет Ральф Емерсон: «Вчитель — це людина, яка може робити складні речі легкими». Ці слова якнайкраще описують підхід і прагнення української вчительки полегшити шлях дітям, що стикнулися з новими викликами. Її праця — це місія, спрямована на збереження цінностей та підтримку тих, хто потребує допомоги.
Валерія Павлова, студентка 1 курсу ОП «Журналістика»