Яна Липчук — військова медикиня Першої самохідної артилерійської батареї 57-ї окремої мотопіхотної бригади імені кошового отамана Костя Гордієнка. Її будні — це уколи й перев’язки, нічні зміни, стабілізація шокових поранених, а раз на місяць — виїзди на нуль.
Яна родом із мальовничого села Полтавка на Кіровоградщині. До війни працювала фармацевтом у приватній аптеці неподалік від дому. За освітою вона фармацевт, хоча мріяла зовсім про інше:
— Мене вабила музика і співи. Але батьки казали: “тільки медичний”. І тільки фармацевт, бо медсестрою чи фельдшером я бути не хотіла — боялася крові.
У 2016 році Яна навчалася в Кіровоградському медичному фаховому коледжі ім. Є.Й. Мухіна. Тоді ще не знала, що медицина стане не просто професією, а шляхом, який приведе її на війну.
Зараз її щоденні обов’язки — уколи, крапельниці, таблетки, перев’язки хлопцям. Але найважливіше починається тоді, коли приходить час їхати на нуль.
— У мене ненормований графік. Можу працювати і вдень, і вночі.
Раз на місяць вона вирушає туди, де тривають найстрашніші бої. Там бачить смерть і поранення, відсутні кінцівки, кров і шоковий стан. Там лунають вибухи, крики, команди, — і там вона рятує тих, хто має шанс.
— Я витягую хлопців з самого пекла і довожу до першого стабілізаційного пункту. Поки везу — роблю перев’язку, накладаю турнікет, оглядаю пораненого. І якщо це шок — повертаю до нормального стану.
— Найважче — втрачати, бачити, що деякі поранення не піддаються швидкому лікуванню. Головне — підтримати і не втратити контакт з людиною.
Війна забирає багато. І водночас вона змінює — людей, погляд на світ, ставлення до себе.
— Колись я трималася за людей, а зараз я сама собі найкращий друг. Навчаюся відпускати з любов’ю і вдячністю.
Щоб вистояти, Яна створила власну систему маленьких ритуалів і точок підтримки.
— Слухаю медитації, працюю з психологом і психіатром, зараз ще терапевт з’явився. Купую щось, беру собі квіти. Виписую всі емоції на папір і потім спалюю його.
Те, що для когось — дрібниця, але для людини, яка бачила смерть, допомагає знову знайти себе. Вона навіть створює власні медитації і пише книгу про своє життя.
Про нуль говорить коротко, але дуже влучно:
— Бути медиком на нулі — це честь. Це сила. Це гідність. Це важко.
Її найбільша нагорода — коли наступного дня поранені пишуть: «Миколаївна, дякую за врятоване життя!».
У пам’яті зберігаються і моменти братерства:
— У 2022 році один мерзлий пиріжок ділили на трьох у -20. Їли одну банку тушонки на п’ятьох однією ложкою. Побратими віддавали мені свої куртки і спальники, бо я свої загубила. Це єдність. Коли всі за одного.
Яна сьогодні веде блог у соцмережі й досить впізнавана. Але працює не заради слави.
— Є осуд і навіть хейт від близьких. Але коли люди пишуть, що мої тексти змінили їхнє життя на краще, — радію. Мій блог — як моя дитина. Тут лише справжність і чесність.
Яна пережила багато втрат.
— Найбільше, що я втратила, — це дитина і коханий. Цей біль ніколи не мине…
Та попри це, війна дала їй нових людей, підтримку, віру в себе.
У неї складні стосунки з рідними, але не тримає зла.
— Я люблю їх і вдячна за все. Я пишаюся своїм братом. Він у 18 пішов на війну і служить досі у спеціальних військах.
У ролині всі — військові. Яна переконана:
— Якби не їхнє ставлення, не було б теперішньої мене.
Вона не називає себе героїнею. Каже, що просто робить свою роботу – підтримує бійців. Найважливіше: вони залишаються живими. Війна змінила життя, та натомість дала те, за що вона тепер тримається міцніше, — віру в себе, людей поруч і впевненість у тому, що підтримка дає сили рухатися далі.
І от серед цього досвіду, втрат і болю Яна нарешті дозволяє собі сказати кілька слів, у яких — уся правда про неї:
— Я пишаюся собою. Своєю незламністю. Своїм вибором.
Максим Сурін, студент відділення журналістики УжНУ