Хто в Україні при здоровому глузді вболіває за «Тоттенгем»? Та навіть у Лондоні, де й базується цей клуб, над його прихильниками кепкують. Але в тому й суть натури спортивного журналіста Андрія Сеньківа: він ніколи не боявся висловлюватися всупереч загальноприйнятим нормам, ніколи не боявся йти проти вітру, ніколи не хотів плисти за течією. І його історія як військовослужбовця Збройних сил України – також про це.
Вона не схожа з історіями Романа Сенишина та Роберто Моралеса, які ми розповіли в межах цього медіапроєкту. Андрій не був добровольцем, як Роман. Андрій не очікував на те, що його мобілізують, як Роберто. Не готувався і не був морально готовим до цього. Але мужньо прийняв свою долю, яка кинула спортивного журналіста у вир війни всупереч обставинам. І прийняв виклик. Його слова переконливі: «Я буду на цій війні до самого її закінчення». А його вчинки демонструють: вміння правильно використовувати свої сильні сторони може бути помічним навіть у найкритичніших ситуаціях.
Його військова історія розпочалася у червні 2024 року з довжелезного треду Андрія у соціальній мережі Х (раніше – Twitter). Тоді його цитували найбільші ЗМІ країни, й не тільки спортивного спрямування.
Нині сторінки Андрія у соцмережах, спортивні медіа, на яких він працював, а також інші платформи спортивного ком’юніті – це майданчики для постійних фінансових зборів для забезпечення потреб наших захисників і захисниць. У Андрія прекрасно виходить використовувати свою медіавпізнаваність у світі спортивної журналістики: йому довіряють.
А ще він має репутацію правдоруба – це те, що він робив під час кар’єри журналіста, яка наразі перебуває на паузі. Він сварився з найвідомішими постатями українського футболу: Євгеном Селезньовим, Русланом Костишиним, Григорієм Козловським, не боячись втратити доступ до «перших вуст» через некомпліментарність. Уже після мобілізації критикував систему відбору новобранців до українського війська, умови, які пропонують новобранцям на БЗВП. Й отримував за це по «шапці», однак продовжував іти вперед. Хоча тепер, зізнається, став стриманішим.
Він публічно демонструє своє татуювання з емблемою «Тоттенгема», розповідаючи історію: на емоціях написав у фейсбуку, що коли команда вийде до фіналу Ліги чемпіонів, забивши за тайм три голи, наб’є собі тату. І це трапилося. А ще пізніше трапилося, здавалося б, немислиме: перемога «шпор» у Лізі Європи 2024/25 (другому за престижністю клубному турнірі Старого Світу), яку, як символічно, Андрій Сеньків зустрів не на стадіоні, не в спортивному пабі й навіть не перед екраном чи монітором у робочому кабінеті за написанням матеріалів. Він зустрів її як військовослужбовець ЗСУ. Не обирав свій шлях, але він прийняв виклик. І зараз вдячний долі за те, що склалося саме так, як є.
– Андрію, розкажи про почуття та обставини, у яких зустрів перемогу «Тоттенгема» у Лізі Європи 2024/25? Якби ти був на той час не військовослужбовцем, а цивільним, сприйняття було б іншим?
– У мене не було якихось надемоцій, не було великих почуттів радості, ейфорії. Якось воно пройшло спокійно. Я дивився цей матч у відносно цивільній атмосфері: саме був у відрядженні на Львівщині, тобто не в зоні виконання. Переглянув матч наодинці. Завдяки тому що «Тоттенгем» виграв, я добре розігнав свої збори коштів. Уже не пам’ятаю, на що саме збирав, але подавав це під соусом: «хочете привітати – закиньте на збір».
Зараз все підв’язано під армію. Будь-які позитивні емоції – це привід привернути увагу людей та монетизувати її на користь батальйону. Негативні емоції – те саме. Все зараз прив’язано до однієї мети…
Ну а сама перемога… Перемогли сильних суперників в ході турніру, але це все ж Ліга Європи, а не Ліга чемпіонів, та й справи у внутрішньому чемпіонаті не найкращі. Тому як завжди тут багато «але». Саме так це й сприйняв.
– Ти публічно вже розповідав про те, що не ображаєшся і не злишся «на систему», яка висмикнула тебе з цивільного життя, а злишся на «русню». Як вважаєш, чи потрібно переконувати, чи хоча б дискутувати з тими, хто, потерпаючи від блекаутів, смутку через розлуку з рідними чи якісь інші негаразди теперішнього часу, забувають про першопричини цих негараздів?
– А що тут переконувати? Все дуже очевидно – першоджерело відоме. Все інше – це супутній наслідок. Зрозуміло, що є люди, які користуються тим, що у нас зараз така ситуація (війна, агресор і так далі). Це наслідок будь-якого явища, котре є у світі: хтось вмирає, а хтось заробляє на вінках.
Зрозуміло, що в людей є злість. Але до кого можна дотягнутися: хто вимкнув світло, хто мобілізував і так далі. Бо це простіше, це ближче. Але першоджерело проблем і всіх наших бід зараз – це Росія. Про це не потрібно забувати. І злитися потрібно саме на них.
Водночас розумію, що бувають ситуації, коли й наші державні органи чи структури «дають у штангу», неідеально працюють. Іноді є моменти розчарування. Але не потрібно опускати руки й забувати про те, хто головний наш ворог.
– Не секрет, що ти потрапив в армію не як доброволець (ти про це писав у своїх соцмережах). Попри це, ти – показовий приклад, як можна з гідністю та сміливістю прийняти свою долю. А ще – як раціонально використовувати свої навички, по суті, не вміючи воювати. Є якісь універсальні поради для тих, хто може опинитися у такій ситуації як ти: потрапити до війська, не бувши готовим воювати зі зброєю в руках?
– Поясню просто і навіть кумедно: в армію я потрапив за повісткою. Мене не «бусифікували», просто дали повістку, я з’явився у відповідний час. Для багатьох із тих, з ким я перебував у навчальному центрі, я був добровольцем, бо я ж сам прийшов у військкомат. Ну але, звісно, потрапивши в батальйон, ніяким добровольцем я себе не вважав (ні до того, ні після того). Та й дійсно: на фоні тих людей, які у війську з 2022–го року, який я доброволець? Я просто зробив те, що мав зробити: з’явився за повісткою туди, куди мене запросили на відповідний час. Сам я приходив у 2022–му році, але мені кілька разів відмовляли, сказали донести «те-се», і я «забив», більше не ходив. Мабуть, якби дуже сильно захотів у 2022-му, то потрапив би у військо. Видно, не дуже сильно хотів. Чекав свого часу: дали повістку біля дому – я за нею з’явився. Ось така історія.
Щодо порад, усе дуже рандомно. Немає універсальних. Мені сильно пощастило з тим, що мав висновок ВЛК для тилових структур, бо маю проблеми з зором. Мені на ВЛК все правильно написали. І коли ми приїхали під Покровськ, то ті хлопці, які не мали такого висновку, пішли на позиції. А хто мав висновок ВЛК «для тилових», то їх почали переводити на інші підрозділи, на інші посади. Хтось став діловодом, хто став займатися забезпеченням, як я. Хтось став займатися ще чимось. Врятував нас від піхоти тільки висновок ВЛК.
Але я знаю випадки, коли й абсолютно здорові, тобто придатні хлопці, нічого не «рішаючи», потрапляли на службу в тилові батальйони техніками, діловодами, операторами дронів тощо. Це залежить від актуальності потреб у конкретну секунду в підрозділі. Від того, з ким ти говориш, коли приїхав у підрозділ, одним словом – багато факторів. Якщо навіть ти потрапив у стрілецьку роту, а там немає діловода, вони запитують «а що ти вмієш?». Ти говориш, що вмієш вести документацію, то ти, швидше за все, будеш діловодом.
Зі мною приїхав хлопець, повністю придатний. У нього був сертифікат на керування дронами, але ніхто його про то не питав. Його відправили на позиції піхотинцем – і він там був два місяці. Вже потім, коли достукався до керівництва, показав свої вміння, його перевели на FPV–дрони. Але до того ті два місяці він мав вижити.
Можна багато говорити про скіли, раціональність, але найбільше люди потрібні у піхоті на стрілецьких позиціях, на лінії. Тому якісь уміння повинні бути, але доводиться розраховувати на те, як карта ляже.
– Ти зараз дуже активно займаєшся зборами для свого підрозділу. На початку армійського шляху розумів, що буде саме так, чи свій шлях знайшов уже згодом?
– Ні, я не розумів і не думав, що так буде. Коли я був мобілізований, у мене були різні варіанти служби – у пресслужбі, в «Армії TV», але щоб тебе висмикнули з навчального центру – це майже неможливо. Зараз для тих, у кого є висновок ВЛК щодо тилових структур, це простіше, бо їх одразу направляють в навчальні центри туди, де підготовку проходять «тиловики». Також зараз можна з бойового підрозділу у тиловий перевестися за допомогою «Армії +», якщо у тебе є підстави. Коли ж я потрапив у військо, у нас таких преференцій не було. Нас всіх «під один гребінець» вишикували, а потім у бойовому підрозділі під Покровськом розбиралися, у кого який висновок ВЛК.
Мене могли забрити одні чи інші – варіанти й пропозиції були, але я не мав якихось зв’язків чи впливів, щоб після навчального центру перевестися туди, куди хотів. Фактично нікуди з того усього, куди я хотів, я не потрапив. Потрапив на офіцерські курси, мав бути командиром взводу піхоти, але теж за висновком ВЛК для цього не годився і написав відмову від цих курсів. Так я потрапив на посаду гранатометника у стрілецький піхотний батальйон. І вже там нарешті з тим ВЛК розібралися.
Коли їхав під Покровськ, вже розумів, що не потраплю служити туди, куди хочу. А що будуть розбиратися на місці та по ситуації. Там, власне, мене і забрали у підпорядкування служби психологічної підтримки персоналу. Я займався службовими розслідуваннями щодо СЗЧ. Я швидко пишу, вмію брати інтерв’ю (у цьому випадку – пояснення), тому отримав роботу, наскільки це можливо пов’язану з журналістикою: рапорти, запити до лікарень тощо. Так я й працював, але зрозумів, що цього мало – і що я можу давати більше й бути ефективнішим та раціональнішим. Це по-перше. А по-друге, я не хотів весь час сидіти на одному місці, хотів їздити. Тому, обдумавши усе, через певних людей (бо у рядового солдата немає прямого доступу до керівництва) я запропонував командиру батальйону свої послуги: розписав те, що можу робити. Сказав, що можу домогтися, аби під час коментування найрейтинговіших футбольних матчів відкривали фінансові збори, можу долучати кошти з благодійних фондів, інвестиційних компаній, від суб’єктів футбольного бізнесу, можу самотужки чи з допомогою відомих людей зі світу спорту організовувати збори, долучати канали, телебачення, блогерів і так далі. Це все я змалював і так справа зрушилася з мертвої точки. Командир дав мені добро займатися тим, чим зрештою і займаюся.
ППД нашого батальйону – у Львівській області. Тож я два тижні в місяць перебуваю на Львівщині, два тижні – у зоні виконання бойового завдання. Приблизно так. Був варіант, аби я постійно перебував на Львівщині, бо вся комунікація, всі зв’язки для забезпечення – не в районі виконання бойового завдання; це більше робота цивільного-військового спрямування. Але оскільки цим усім у батальйоні займаюся я один, мені було б складно весь час бути відірваним від реальності, від підрозділів, від бойової роботи. Тому я два тижні тут, два тижні там.
На початку шляху я поняття не мав, що і як буде. Вважав, що для мене це особиста трагедія, коли йду у «рандомний» 53–ій окремий стрілецький (зараз уже – розвідувальний) батальйон. Не знав, куди та на яку посаду, випадково потрапив. Розбирався вже по ходу. І зараз вважаю, що за рекрутингом таку посаду і таку роль у званні солдата я б собі точно не знайшов. І таке гарне товариство, як у мене є зараз. Вважаю, що мені пощастило.
– Як журналіст ти завжди підсвічував гострі проблеми у спорті. Потрапивши в армію, ти продовжив це робити, але вже з ухилом до військової тематики. Тоді ж розповідав, що «діставав по шапці» за свої спроби надати розголосу організаційним питанням, з якими зіштовхнувся на БЗВП. Зараз, після більш ніж року служби в армії, твоє почуття справедливості не притупилося?
– Відчуття справедливості не притупилося, але я став набагато стриманішим. Я міг би багато чого говорити й писати, однак чудово розумію, що все набагато складніше, ніж здається на перший погляд. В армії дуже багато складників, дуже багато факторів, дуже багато нюансів, яких у глобальному масштабі я не розумію. Навіть наші командири бачать далеко не все, а що мені говорити?! Але я прекрасно розумію, що виходити й публічно будь-яку маленьку ситуацію «розносити» – це не метод армії.
По-перше, багато складників, багато факторів, яких я не розумію. А по-друге, ти дуже швидко за це отримаєш «по шапці». Щоб бути сміливцем в армії, треба бути дуже сильно «в предметі». Як люди, які реально воювали. А в мене реального бойового досвіду немає. Кожен повинен розуміти, що і для чого робить. Виходячи у публічний простір з тією чи іншою резонансною темою, ти повинен мати купу аргументів. Це не моя тема, я не збираюся «розносити» всіх і все. Але що стосується мобілізації, навчальних центрів, розподілу – всього того, що я як солдат пройшов сам, то я можу говорити чи писати. Бо там я не «плаваю».
Відчуття справедливості не притупилося, воно просто стало набагато ширшим поняттям. В армії, на жаль чи на щастя, немає чорного і білого. Це те середовище, можливо навіть єдине (принаймні, у моєму життєвому досвіді), де часом реально тяжко. Тому багато чого можна виправдати. Є й однозначні речі, але їх не так вже й багато. Доводиться вчитися заново сприймати реальність, нову реальність. Моментами було складно себе переламувати. Я з цим змирився і продовжую служити. І служитиму стільки, скільки треба.
Дякуємо за службу!
Ігор Семйон
Фото з особистого архіву Андрія Сеньківа
Публікація є частиною медіапроєкту студента магістратури з журналістики Ігоря Семйона – завдання виконано в рамках курсу «Управління медіапроєктами».