5 років тому я вперше відвідала загадковий Сент-Міклош. Це було кохання з першого погляду. З того часу у мене з’явилася нова улюблена традиція. Щороку, точніше кілька разів на рік, я відвідую замок, запрошуючи з собою друзів та знайомих. І кожного разу замок кохання для мене розкривається по-новому.

Під час останнього візиту пощастило потрапити на екскурсію, яку проводив орендар замку Йосип Бартош. Це було щось неймовірне! Вдягнений у старовинний графський одяг, пан Йосип проводив екскурсію з характерним іноземним акцентом. Завдяки специфічній подачі матеріалу екскурсія була схожа на театралізоване дійство, що відтворювало атмосферу далекого минулого.

Того дня я домовилася з паном Йосипом про інтерв’ю. Він люб’язно погодився. Рівно за тиждень ми зустрілися на території замку і поспілкувалися на різні теми.

– Розкажіть трохи про своє походження.

– Я громадянин України, походжу з древнього роду. Мені вдалося знайти свої корені до XII ст. У давнину існувала країна Бартія. Потім цю країну перейменували, вона була розділена на частини, що сьогодні входять до Прибалтики, Литви, Прусії, Польщі, Білорусі та України (сучасна Волинська область). Походження Бартошів саме прибалтійське. Нас у світі дуже багато. Була ідея провести фестиваль родини Бартош, але він так і не відбувся. Сьогодні є цілі поселення, де живуть Бартоші. Рід наш великий. Щодо моїх батьків, то вони місцеві. Народився я в Мукачеві. Багато років жив за кордоном і мав можливість залишитись там, але постійно тягнуло додому, тому повернувся.

– Дехто вважає вас угорцем за національністю… Чи маєте якісь родинні зв’язки з Угорщиною та іншими сусідніми країнами?

– Є дуже тісний зв’язок з Угорщиною, батьки моїх батьків були чистими угорцями. Частина родичів також живе у Польщі, де вони продовжили цей прибалтійський рід. Себе я асоціюю більше з прибалтійським родом. Багато людей вважають мене угорцем, бо я добре володію угорською мовою і розмовляю з акцентом. Нас фактично виховували угорською і закарпатським діалектом. Ще я володію німецькою, словацькою, чеською та російською мовами. Знаю 5 мов, проводжу екскурсії цими мовами, можу вільно спілкуватися ними, писати, читати. В роду є також одна лінія, що веде з Угорщини. Однак я себе вважаю українцем із переважно прибалтійським корінням. Народився в Україні, тому ідентифікую себе українським громадянином.

Фото Олександра Радиша, опубліковано на сайті karpatium.com.ua

– Знання п’яти іноземних мов – це дійсно вражаюче. І раз ми вже зачепили тему екскурсій, не можу не поставити запитання, яке вже, певно, чули не раз… Звідки виникла ідея орендувати замок ще й на 49 років?

– Це не моя ідея. Це замок мене орендував, повірте. Уявіть собі: я жив закордоном, був молодим енергійним музикантом, успішним художником та учасником багатьох міжнародних пленерів. У мене там наречені й майбутнє. Але я все залишаю і повертаюся сюди. І не те, щоб у Мукачево. В село! Ще й дуже непросте. Тож хто кого взяв в оренду? Замок обрав мене і використовує так, як хоче, незважаючи ні на що.

– Але все ж таки, що спонукало вас вчинити саме так?

– У 1999 році мені стало дуже прикро, що на Закарпатті, в такому унікальному місці, немає мистецьких пленерів. У селах Угорщини, Словаччини та Німеччини художники з’їжджаються з цілого світу на пленери. А в нас чому не так? Я позичив гроші, забронював місця в санаторії «Синяк», запросив своїх друзів – художників з різних країн. Мої друзі з Мукачева порадили запросити також художницю Тетяну Петричко з Чинадієва. Вона взяла участь у пленері й захотіла віддячити, запросила до себе додому, а потім показала замок. На той час тут знаходилася автобаза, а частина території була завалена сміттям.

Я замислився, чому митці, які творять красу, тиняються по санаторіях, коли тут є таке місце. Промайнула думка організувати заходи в замку. Я написав заяву в селищну раду. З мене сміялися, але підписали її, бо думали, що з цього нічого не вийде. Півтора року пішло на те, щоб довести і пояснити свій задум. Врешті мені підписали договір оренди.

Потім виникло питання, що робити далі. Навкруги автобаза та вороже ставлення жителів села, з претензіями «навіщо сюди прийшов», ніби я хотів щось забрати від них. За таких умов ми почали діяти поступово… Спочатку я рік доводив угорському фонду, що орендую цей замок, їздив до міністерства культури в Будапешт. І згодом пан міністр виділив 2 млн. форинтів, з яких я отримав лише мільйон, бо організація взяла частину коштів за послуги. Цих грошей вистачило на 5 метрів даху.

Фото з сайту karpatium.com.ua

– І все ж таки вдалося відновити дах і зробити ремонти. Хто вам допоміг?

– На той час ми з Тетяною вже жили разом і нам замовили картини для готелю «Old Continent», власником якого був мій знайомий. Приблизно півтора року ми малювали ці картини. За зароблені гроші зробили дах. Затим ми придбали невеличкий будиночок за гроші, зароблені на міжнародних пленерах. Його довелось продати, щоб викупити автобазу. Все відбувалося поступово, на це пішли роки. Точніше 22 роки.

– Коли ви взяли замок в оренду, він був схожим на сміттєзвалище. Скільки часу пішло, щоб розчистити територію?

– 5-6 років. То були роки дуже інтенсивної роботи.

Фото з сайту karpatium.com.ua

– Туристів тоді не було?

– Уявіть собі, були. Цього я ніяк не міг зрозуміти… По-перше, журналісти почали приходити, хоч на рекламу я не витратив жодної копійки, бо на це не було грошей. До того ж, не хотів рекламувати, бо не збирався робити WOW-проєкт. У моїх планах було відновити трошки будівлю, щоб вона не розсипалася, створити тут музей і проводити пленери. Тобто створити культурно-мистецький центр. Це все, чого я хотів. Але тут почали приходити журналісти, туристи… Тоді я був змушений шукати історію замку. Це зайняло дуже багато часу… Спілкування з науковцями, поїздки в Румунію та Угорщину, збір інформації, вивчення документів та книг. Дуже багато книг довелося перечитати, щоб мати реальне уявлення про цей замок. Потім виникла необхідність ще більше матеріалу вивчити, щоб зрозуміти, яке значення він має. Події, що відбулися, це одне, але як їх інтерпретувати у розрізі сьогодення? Як подати інформацію, щоб сучасна людина розуміла, для чого їй знати минуле, для чого потрібні замки, культура та спадщина? Дуже багато людей цього не розуміють, на жаль. Тому на це теж пішло багато років. Довелося тимчасово залишити як написання картин, так і створення музики та написання віршів. Довелося повністю віддати себе замку. Від сім’ї в її нормальному розумінні теж довелося відмовитись. Ми жили в замку, щоб не було розкрадань. 10 років прожили в одній із кімнат замку, але це були найкращі роки мого життя.

– Хто підтримував ваш задум і його реалізацію?

– Дружина – єдина людина, котра повірила і пішла за мною. Єдина. Всі решта, включаючи родичів та друзів, не сприйняли цю ідею серйозно. Родичі, звісно, не відвернулися, вони вже звикли до моїх нетипових вчинків. А друзі сміялися та відвернулися від мене. Тетяна – єдина, хто повірив. Решта – ні. Тому довелося працювати самим.

– А як щодо митців, яких запрошували?

– Вони приходили, брали участь у заходах. Нам із Тетяною вдалося провести 14 міжнародних пленерів за власні кошти. Інколи допомагали угорські меценати. Вони мене знали за виставками, що проходили в Угорщині, та виділяли мені якусь невеличку суму. Ми набирали в борг грошей, продавали картини і за рахунок цього могли проводити заходи. Зараз вже виплатили кредити, з усіма розрахувались.

– З меценатами, митцями яких країн співпрацюєте?

– Дуже тісні зв’язки підтримуємо з Румунією, Угорщиною, Словаччиною, Чехією, Польщею і найбільше – з Австрією. Для нас це дуже важливо з багатьох причин. По-перше, Закарпаття – мультикультурне. Місцеві жителі, не виходячи з дому, жили в семи країнах. Це важко уявити, але саме так було. Це ще й без урахування древніх культур, що були на Закарпатті. Друга причина – особисті знайомства з особами аристократичного роду, котрі є нащадками тих родів, що жили в цьому замку. Завдяки цим зв’язками, ми розуміли, для чого потрібні замки, що в них особливого й цінного. Тому підтримуємо тісний контакт з родинами Шенборнів, Габсбургів, Ракоці, Перені. Спілкуючись із ними, розуміємо, як і що тут розвивалось. Тому те, що ми розповідаємо під час екскурсій, має дуже велике історичне підґрунтя. Наші розповіді базуються на перевірених фактах. Що стосується фінансової підтримки, то ми виграли грант на реалізацію нашого фестивалю «Срібний Татош». Угорщина профінансувала цей фестиваль. За ці гроші ми купили коней і будуємо трибуну для глядачів. Також є певні задуми та напрацювання щодо співпраці з представниками інших країни, але поки що рано про це говорити.

Фото з сайту PMG.ua.

– Як замок виживав під час пандемії?

– Під час пандемії було дуже важко. Ми не були готові до неї, навіть коням не було що їсти. На щастя, трохи підтримав місцевий депутат, передав сіно для коней. За себе ми не так переживали, хоча й нам було важко. Замок довелося закрити, ми не могли приймати відвідувачів. Частина робітників була змушена піти. Деякі екскурсоводи все ж витримали цей час. Після вакцинації, яку ми всі зробили, туристи потрошки почали приходити. Але перші місяці були жахливими.

Важко забезпечити таке велике господарство, тим більше в такі складні часи, як зараз?

– У нас дійсно велике господарство і раніше ми могли його забезпечувати. Були люди, були надходження. Ми відкладали гроші й мали певний запас. Гроші з екскурсій дуже швидко витрачаються на працівників та матеріали. Наші відвідувачі бачать, як все змінюється на їхніх очах. Вони знають, куди йдуть гроші, залишені в скриньці. Повертаючись через 2-3 роки, одразу зауважують: «У вас цього й того не було минулого разу». Ми пишаємося і радіємо, що наші туристи допомагають відновлювати замок, демонструють свою соціальну стурбованість культурою і спадщиною. Це дуже важливо.

– Як ставляться до відновлення замку нащадки родів, що проживали тут?

– Нащадки живуть в іншому світі – за кордоном, на все дивляться зовсім інакше. В нас були нащадки Габсбургів, зробили фільм та відвідали фестиваль флористів. Один із них сказав, що не очікували тут побачити таке джерело творчості й мистецтва. Це те, що дійсно їх цікавить. Вони одразу надали контакти своїх музикантів й лицарів для культурного обміну. Багато людей запитують, чи хочуть вони повернути замок. Ні, жоден із них: ні Шенборни, ні Габсбурги, ні Ракоці. Вони розуміють, що це територія України, тому замок – українське надбання. Єдине, що їх цікавить, це – розвиток культури. Угорці дуже переживали, що я почну використовувати замок для бізнесу. Для них це питання було найбільш болючим. Бо якщо в замку зробити Диснейленд, то він перестане бути замком, а стане Диснейлендом.

У нас є чітка позиція. В замку немає ніяких мультимедійних розваг і не буде. На другому поверсі світла нема, хоча ми могли його провести. Але якщо у нас факельна екскурсія або інші заходи, ми використовуємо свічки та факели. Сюди приходять не за тим, щоб побачити, як ми вміємо робити євроремонт і скільки грошей ми вкладаємо в каміння для сходів. Звертають увагу на зовсім інші речі.

Фото з сайту zruchno.travel

– Замок став осередком цікавих різноманітних й тематичних заходів. Розкажіть, будь ласка, про них.

– Ці ідеї з’явилися ще до того, як ми орендували замок. Ми ще не всі кімнати розчистили від сміття, а вже проходили перші пленери. Робили виставки та маленькі концерти. Спочатку я запрошував музикантів і грав сам. Потім почали приїжджати звідусіль. У нас були й відомі музиканти. Навіть зараз тут проживають відомі оперні співаки з Одеси, які рятуються від війни на Закарпатті. У храмі Аполлона ми проводимо концерти симфонічної музики.

Ще ми робимо презентації книг, відбуваються кінопокази, театральні вистави, читання драматичних п’єс, моновистави. Крім того, проводимо лицарські бої. Вони почалися з прохання Львівського історичного клубу відзначити тут восьмиріччя. Звичайно, ми дозволили. Для мене було шоком побачити десятки людей, одягнених в середньовічний одяг. Вечір був як у казці, як у кіно. Ми «захворіли» цим. Згодом доєднались учасники з Закарпаття і ми зробили перший фестиваль «Срібний Татош». Провели 10 фестивалів до пандемії.

Фестиваль флористики теж почався нібито випадково, але невипадково. Вікторія Соловей з Києва, яка відпочивала тут у санаторії, прийшла до нас на концерт. Як і багато людей, вона закохалась у цей замок і розповіла про нього подругам. Вони виграли грант і зробили тут перший фестиваль, який сподобався багатьом. Ми провели 5 таких флористичних фестивалів.

Потім – фестиваль кіфлика, з яким потрапили в книгу рекордів Гіннеса за найбільший кіфлик – понад два метри.

Щорічно тут проходить триденний фестиваль Святого Миколая, у нас – його резиденція. Багато музичних і театральних колективів беруть участь у заході. Також проводимо квести для дітей та дорослих.

Ми сподіваємося, що після нашої перемоги зможемо відновити всі події в замку й організувати значно більше. Я думаю, що роки напруженої роботи не пройшли дарма. Зараз, на жаль, нічого немає, лише раз на тиждень проводимо невеличкий концерт.

– Якби ви мали можливість повернутися в минуле, ризикнули би все повторити?

– Не знаю. Складно відповісти… Журналістам я завжди говорив, що будемо брати в оренду й інші замки. Я тоді говорив, сам не розуміючи, що говорю, але так і вийшло. Зараз ми беремо інші замки в оренду. В нашому лицарському ордені – в клубі історичних реконструкцій – є 11 бойових лицарів. Найактивніших я призначив капітанами тих замків і вони опікуються ними. Ми проводимо там свої культурні програми. Вони пишуть гранти і виграють їх. Хоча суми невеликі, але ми також починали з малого.

– Яким бачите майбутнє замку?

– Я мрію про цільовий туризм. Коли це здійсниться, тоді я буду вважати, що замок повністю ожив. Вже робимо певні кроки в цьому напрямку. Наприклад, є група туристів і керівник цієї групи говорить, що їм потрібен замок на кілька годин або на цілий день. Тоді всі ми починаємо готувати його для таких потреб. Приходить група 20-30 осіб і ми з ними працюємо. Це наша мрія. Бо коли збирається по 10 автобусів  – це не туризм і не мрія, це – профанація. Так, від цього є прибуток, але яка користь для людей? Там не дочув, там не добачив… Тому я б хотів, щоб замок приносив людям більше інтелектуальної користі.

В наших планах – зробити деякі аварійні роботи: відведення води з підвалу, часткову консервацію стін тощо. Тож я бачу замок саме в цільовому використанні для невеликих груп, які зможуть отримати те, за чим прийшли, щоб говорити з ними більше про культуру, історію. Така у мене мрія.

Юлія Новиченко, студентка-магістрантка 

Головне фото з сайту  uzhgorod.net.ua

 

 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *