Сьогодні в Ужгороді живе чимало молоді з різних країн: Індії, Пакистану, Нігерії, Бангладешу, Єгипту тощо. Переважно це студенти чи випускники УжНУ, які приїхали до України здобувати освіту і знайшли роботу по закінченню вишу. Один із них – нігерієць Самсон Оновае – випускник медичного факультету, який залишився в нашому місті з кількох причин: знайшов тут не тільки роботу, а й кохання.
Ми розпитали Самсона, як йому живеться далеко від рідної домівки, чому обрав для навчання Ужгород і чи планує залишитися тут назавжди.
– Самсоне, розкажи трохи про свою країну, про місто, в якому народився. Чим вони особливі?
– Я родом із Нігерії, яка розташована в західній частині континенту Африка. Народився в маленькому місті Варрі, штат Дельта, де є цікава традиція: в першу суботу місяця всі мешканці виходять на вулиці і прибирають місто: довкілля, і мені дуже подобається, що всі жителі ставляться до цього відповідально, адже людей на прибиранні справді багато.
Якщо порівнювати Варрі з Ужгородом, то можу зазначити, що в моєму рідному місті значно тепліше через кліматичні умови. У Нігерії є лише дві пори року – сезон дощів та сухий сезон, – а в Україні є зима, весна, літо, осінь. Також суттєва різниця у розвитку інфраструктури. В Ужгороді непогані автобуси, кращі дороги, багата історична архітектура та й загалом це чисте місто, а люди – культурні.
– Яких традицій та звичаїв дотримуються у твоїй країні?
– У Нігерії дуже поважать своїх батьків. Ми звертаємося до них лише на Ви. Часто на знак подяки діти вклоняються своїм батькам. Мама і тато багато вирішують у житті дитини: де вона буде навчатися, ким працюватиме і навіть із ким одружиться. До речі, ми святкуємо весілля двічі. Перший раз – це весілля із дотриманням традицій, а другий – уже звичайне. Під час традиційного весілля ми не вінчаємося в церкві. Спочатку йдемо до батьків дівчини, приносимо гроші та багато подарунків, і тоді її мама й тато дають дозвіл на шлюб. Лише після цього відбувається вінчання, згодом запрошуємо всіх наших родичів та близьких і святкуємо день одруження вдома чи в ресторані.
– За яких умов і коли ти переїхав до Ужгорода?
– Вперше приїхав до України ще в 2009 році, щоб навчатися в Луганському національному університеті імені Тараса Шевченка на медичному факультеті. Після початку війни у 2014 році залишатися в місті було небезпечно, і я вирішив переїхати до Ужгорода та продовжити навчання на медичному факультеті.
– Якими були твої перші враження від обласного центру Закарпаття?
– Перше, що я помітив, – це позитивне ставлення містян до іноземців. Люди в Ужгороді дружні та відкриті до спілкування. Хоча траплялися випадки, коли тут я відчував расову дискримінацію, проте не так часто і не в такому вигляді, як це було в Луганську. Ще мене вразило те, що ужгородці спілкуються українською мовою, яка звучить мелодійніше та краще, ніж російська мова, якою розмовляють на сході України.
– Чим займаєшся в Ужгороді, де працюєш?
– Я закінчив навчання на медичному факультеті в 2015 році й вирішив не їхати додому. Моя сім’я спочатку наполягала на поверненні, проте з часом вона мене зрозуміла. В Ужгороді я працюю волонтером у християнській організації –християнським місіонером. Моя головна ціль – проповідувати Євангеліє Христа іншим людям та допомагати тим, хто цього потребує. Фінансово мене підтримують мої друзі зі США. Також я працюю менеджером в IT-компанії. Незважаючи на те, що не працюю за фахом, у медицині, не шкодую про витрачений час та гроші на навчання. Я отримав багато корисної інформації і, можливо, використаю її в майбутньому.
– Як змінилося твоє життя після переїзду?
– Моє життя кардинально змінилося після цього. У мене з’явилося багато нових друзів, я знайшов свою другу сім’ю в християнській церкві «Новий Заповіт», готуюся до весілля з коханою дівчиною, українкою за національністю. Я здобув освіту, став іще вищим та сильнішим, але найголовніше – що я всім серцем повірив в Ісуса Христа, і тепер Він є головним сенсом мого життя.
– Як батьки ставляться до твоєї нареченої з України?
– У мене велика сім’я: маю трьох братів, трьох сестер, маму і тата. Я – третя дитина в сім’ї. Мої дві сестри – близнюки. Ми дуже згуртовані, навіть їмо завжди разом, за одним столом. Моя сім’я відкрита до спілкування з усіма, і на новину про одруження з українкою батьки відреагували радісно. Вони хочуть, щоб я був щасливий, і прийняли мою наречену з любов’ю.
– Чи плануєш залишатися в місті над Ужем надалі?
– Сподіваюся, так. Останні десять років я перебуваю в Україні й решту свого життя хочу провести тут, тому що маю у вашій країні багато друзів, хорошу роботу, улюблену церкву та невдовзі створю сім’ю.
Анастасія Пида, студентка відділення журналістики, спец. «Реклама та зв’язки з громадськістю»