Ґабріелла Рошкович – 20-річна угорка за мамою, студентка Мукачівського державного університету, навчається на факультеті туризму та готельно-ресторанного бізнесу. Підробляє офіціанткою в одному з мукачівських закладів харчування й дуже любить свою роботу. Із цією дівчиною у мене пов’язана особиста історія. Ми знайомі ще з дитинства. Тому й подумала: чому б не поділитися розповіддю з іншими?
З Ґобікою (вона любить, щоб так її називали) ми спілкувалися за чашечкою кави в одній із мукачівських кав’ярень.
– Ґобіко, розкажи трохи про себе нашим читачам: про дитинство, шкільні роки, хобі..
– Я навчалася у спеціалізованій школі І-ІІІ ступенів №3 ім. Ф. Ракоці ІІ, яка тоді була повністю угорською. Наскільки мені відомо, зараз там залишилося всього кілька угорських класів, решта – українські. Під час навчання мріяла стати фотографом. У 15 років змінила одну мрію на іншу – захотіла працювати в турагентстві, адже подорожі – це так класно! Тому й вирішила вступити на факультет туризму. А ще в дитинстві навчалася в музичній школі, у класі фортепіано. Дуже там подобалося, але покинула заняття на останньому році через дитячу дурість – так нині думаю.
– Звідки ти родом?
– Я українка, живу, навчаюся й працюю в Мукачеві. Вдома здебільшого розмовляю угорською, тому що мама – угорка. Багато моїх родичів з боку мами живуть в Угорщині, і я в дитинстві частенько гостювала у них. Тепер вони приїжджають до нас.
– Тато не був проти, коли тебе віддавали в угорську школу?
– Та ні, навпаки – всі члени сім’ї завжди переконували мене в тому, що знання ще однієї мови обов’язково знадобиться в житті. І вони мали рацію. Саме зараз я займаюся документами і, можливо, зовсім скоро зможу вільно в’їжджати до Угорщини та виїжджати з неї, навіть жити там протягом тривалого часу.
– Плануєш переїхати до Угорщини?
– Ні. Лише пожити деякий час в іншій країні. Мій дім тут.
– Не складно поєднувати навчання на стаціонарі й роботу офіціанта?
– Можливо, комусь важко поєднувати університет із роботою, але я звикла. Мені навіть подобається. Я не отримую стипендії, що й спонукало шукати підробіток. У сфері ресторанного обслуговування працюю вже другий рік. Хоч іноді і втомлююся, проте у вихідні починаю нудьгувати і вже хочу на роботу (Усміхається. – Авт.).
– Ґобіко, що би ти порадила нашим читачам?
– Якщо ви такі ж молоді, як я, навчаєтеся, працюєте, подорожуєте світом, щоденно робите якісь маленькі кроки до своєї мрії, можу сказати одне – продовжуйте, не зупиняйтеся. У будь-якому разі рухатися краще, ніж не рушати з місця. Вивчайте мови, пробуйте нове і себе у цьому новому. Все у вас вийде! І у мене, маю надію!
Євгенія Семененко, студентка відділення журналістики