Є запитання, на які немає правильних відповідей… Не так давно у приватній розмові вдалося почути позицію відомого спортивного журналіста, який безапеляційно заявив: «Для мене ті [йшлося про спортсменів, колишніх спортсменів та людей спорту], хто перебуває закордоном під час великої війни, – не авторитети й несвідомі»…
А як тоді оцінювати Еліну Світоліну, яка є засновницею фонду і школи, амбасадоркою UNITED24, але понад дев’яносто відсотків свого часу проводить за межами України? Як оцінювати Олександра Зінченка, що мешкає і працює у Великій Британії, але є голосом України на мільйонну аудиторію? І на противагу – приклад, сформований на основі власних спостережень та бесід автора цих рядків з людьми, які в темі: коли тільки розпочалося повномасштабне вторгнення, футболісти нині розформованого ФК «Минай» приходили скаржитись до роботодавця, який надав клубну базу для потреб вимушених переселенців, мовляв, ті заважають їм (футболістам) тренуватися… То це свідомі?
Це дуже тонка грань. Однозначний вердикт можна винести тільки щодо тих, хто говорить про «не мою війну». Роберто Моралес – не серед них. Йому вже майже п’ятдесят (сорок дев’ять з половиною, якщо бути точним), і двадцять років тому у нього було громадянство іншої країни. Але зараз він – на війні, захищає Україну від загарбників. Уже вдруге.
Роберто Моралес народився в Запоріжжі у сім’ї чилійця та українки у 1976 році. Він вивчився на історика, але став відомим завдяки коментаторству й спортивній журналістиці. У цьому середовищі він – зірка та приклад для наслідування: його голос впізнають за першими звуками, його виваженість, раціональність та принциповість є лекалом для молодих здобувачів професії. А тепер він ще й приклад свідомого громадянина: зі своїми внутрішніми переконаннями та відповідальністю перед суспільством.
Характерна особливість Роберто Моралеса – його схильність до філософського сприйняття реальності. Водночас це сприйняття не шкодить умінню практично використовувати свої навички. Від самого початку війни на Донбасі він говорив про екзистенційну загрозу Україні від Росії й готувався… готувався до того, що зрештою з ним і трапилося – служби у війську. А також роздумував над тим, як мінімізувати вплив своїх рішень (не уникати служби) на родину. Бо, каже Роберто, для більшості військових завжди найчуттєвіша тема – це тема їхньої сім’ї; того, як родина сприйме розлуку з сином, чоловіком, батьком.
Свій перший похід на війну (у зону АТО 2015-го року) довгий час приховував від дружини – аби не травмувати її, мінімізувати переживання. Другий похід на фронт був не таким травматичним у цьому контексті, але зі своїми нюансами… Роберто встиг розлучитись, але не встиг як слід побудувати нові стосунки.
Він міг би шукати виправдань тОму, що не на війні, у двох аспектах: по–перше – зірка (погодьтеся, чимало зірок того чи іншого спрямування у нас недоторкані), по-друге – що це «не його війна» через наявність чилійського коріння.
А ще його реальність – не замовчувати правду. Його позиція може відігравати роль «холодного душу» для носіїв рожевих окулярів. Батько двох дітей – сина Даніеля та доньки Марії – каже, що не вірить у те, що наші діти побачать завершення цієї війни. Десь глибоко в душі сподівається, що це завершення побачать внуки, і це внутрішньо стимулює його боротися, воювати, віддавати себе цій країні у майже п’ятдесят років.
– Роберто, ви переживаєте уже другу каденцію на війні: у вас немає відчуття несправедливості щодо того, що ви служите уже вдруге, а багато хто жодного разу не перебував у війську?
– Багато хто в армії говорить про таку несправедливість, і це дуже комплексне питання. Мені це не муляє, бо як історик за освітою, я знаю, що ніякої справедливості немає (Посміхається. – Авт.). Кожен обирає своє. Інколи вибір не між патріотичністю чи ухилянтством, а просто можливістю пройтися рідним містом (навіть у комендантську годину) спокійно, не боячись патрулів, і сидінням вдома безвихідно. Але історії різні. Чимало людей мають реальні (не куплені) підстави не служити.
– У вас до 2005 року не було українського громадянства. Розкажіть про своє походження…
– Батько – чилієць. Приїхав до СРСР по лінії профспілок. Він працював на металургійному заводі й паралельно брав участь у профспілковій діяльності. На місяць проїхав подивитися на «комуністичний рай» (Посміхається. – Авт.). Побачив і очманів. А тоді трапився заколот Піночета. Той прийшов до влади й знищив усіх, хто був за президента соціаліста Альєнде. До загибелі його захищала особиста охорона й учасники профспілок заводу, де батько працював.
Нова влада усім профспілківцям влютувала смертний вирок. Тож для батька їхати додому з таким вердиктом і доводити, що він знаходився десь далеко, було небезпечно. Бо вирок є, а послухають тебе чи ні – це вже рулетка. Крім того, в СРСР у нього відібрали чилійський паспорт і «рятували», примусово залишивши у себе, хоча німецька та шведська діаспори пропонували прихисток. Ось так воно закрутилося з моїм корінням.
А я мав дійсно чилійське громадянство. 2005-го вирішив взяти українське і ніколи про це не шкодував. 2014-го під час Майдану й у лютому 2022-го консульство у Варшаві пропонувало отримати знову чилійський паспорт за максимально спрощеною процедурою. Потрібна була моя згода і скани кількох документів. Відмовився. Я тут народився, тут мої батьки, тут народилися мої діти, тут я закохувався і живу.
– Коли ви зрозуміли, що війна з росіянами – невідворотна, у вас не було спокуси згадати про своє неукраїнське коріння й поїхати?
– Я ніколи не прагнув змінити громадянство, отримавши 2005-го року українське. Натомість двічі взяв до рук зброю. З липня 2015 до січня 2016 р. служив у зоні проведення АТО. А в травні 2023–го публічно повідомив, що приєднався до лав ЗСУ. Не йшов добровольцем, але й не шукав шляхів уникнення служби. Позиція завжди зводилася до філософського та холоднокровного «Буду потрібен – покличуть – піду». Так і трапилося. Отримавши повістку після початку повномасштабного, дуже швидко пройшов усі організаційні процедури й опинився в армії.
– Розкажіть про свою посаду у війську, про те, чи отримали ви якісь преференції завдяки зірковому статусу в журналістиці?
– Зараз я сержант-менеджер. Якийсь дикий звір (Посміхається. – Авт.). Посади були різні, від стрільця до ЗРВшника, ІСВшника, водія-хіміка РХБЗ. Посади не завжди відповідають роду діяльності. Преференції? – Було таке. Колись відпускали коментувати матчі збірної й наших топів у єврокубках.
– Розлука з родиною – один з найважчих аспектів цієї війни?
– Це велика біда суспільства. Скільки родин руйнується через це, з’являються дитячі травми… Мені гріх скаржитися. Розлучився я ще 2022–го, призвали 2023–го. Діти фактично дорослі, вони молодці, самостійні, розумні. Але теж є нюанси. Тільки два місяці почав будувати нове життя і раптом – ти десь далеко. Це не стосунки – сурогат. Погана «Мівіна» замість вишуканої вечері. Така реальність.
– Раніше в одному зі своїх публічних виступів Ви казали, що було б добре, якби ця війна не залишилася нашим онукам. Мовляв, не залишити її нашим дітям уже практично неможливо. Ваша думка з цього приводу не змінилася?
– Не змінилася. Глобальна війна – на десятиліття. Локальним може бути зменшення ескалації бойових дій. Можливо, вихід на ситуацію 2016–2022. На певний час, не більше 2–7 років.
…Його жене вперед не бажання помсти за залишені на війні роки, не злість через втрачену у 2023-му році квартиру через влучання у неї ворожого снаряду (кошти на допомогу сім’ї Роберто Моралеса тоді збирали усією спортивною спільнотою країни), і навіть не те, що його родина ледь не постраждала у зруйнованій квартирі (Роберто вважає, що кожен, хто перебуває на території України, свідомо ризикує і повинен бути готовим до прильотів). Чоловіка стимулює іти вперед бажання не залишити цю війну онукам.
Дякуємо за службу, Маестро!
Ігор Семйон
Фото з особистого архіву Роберто Моралеса
Публікація є частиною медіапроєкту студента магістратури з журналістики Ігоря Семйона – завдання виконано в рамках курсу «Управління медіапроєктами».