Кореспондентка національного інформагентства «Укрінформ», волонтерка, пластунка — про роботу в медіа, виклики під час війни та пошук балансу між важливим і натхненним.
Журналістика — це не просто професія, а й спосіб життя, і Тетяна Когутич є яскравим прикладом цієї істини. Кореспондентка інформаційного агентства «Укрінформ» із п’ятнадцятирічним досвідом в журналістиці висвітлює життя Закарпаття у всій його багатогранності: від історій військових і волонтерів — до розповідей про унікальні традиції краю.
Але журналістика — лише частина її діяльності. Тетяна — активна пластунка, виховниця двох гуртків і очільниця Станиці «Пласт» Мукачево. Разом із командою однодумців вона організовує заходи, що виховують патріотизм, лідерські навички та громадянську відповідальність у молоді.
— Розкажіть про роботу власкора національного агентства. Що стало вирішальним для вибору саме цього напряму?
— Я маю 15 років досвіду роботи в журналістиці. Починала у всеукраїнських щоденних виданнях, працюючи в Києві. Одним із найвизначніших періодів була робота у газеті «Київські відомості», яка була флагманом преси в 90-х. Після її закриття я очолювала відділ в іншій щоденній газеті.
З 2016 року працюю власним кореспондентом агентства «Укрінформ» у Закарпатській області. Моя робота включає висвітлення регіональних новин, створення великих матеріалів, таких як репортажі та інтерв’ю з посадовцями, військовими або ĸультурними людьми цього регіону.
З 2017 року ми почали реалізовувати різноманітні проєкти про регіони України. Один із таких проєктів започаткувала я. Називався він «Сім днів у регіоні». Суть полягала в тому, що кожен власний кореспондент агентства протягом тижня писав про особливості своєї області. Теми матеріалів були дуже різноманітними та залежали від інтересів автора. Наприклад, я свого часу створила серію матеріалів про «Закарпатську кухню», інші журналісти писали про туристичні принади або унікальні аспекти своїх регіонів. Головною метою було показати багатогранність областей України, зосередившись на найцікавішому.
До війни я також встигла реалізувала проєкт «Жило-було село», де через історії відомих особистостей, які живуть у селах, висвітлювала унікальність Закарпаття: наприклад, про село Широкий Луг розповідав шевченківський лауреат та відомий поет Петро Медянка, про Дубове — донька письменника Івана Чендея Марія, про село-привид Кужбеї — дослідник старих фото Михайло Маркович.
Мета моєї роботи — фіксувати ключові події регіону, розповідати про них та створювати матеріали, які будуть цікавими і важливими для всієї країни.
— Чи є специфічні труднощі у висвітленні регіональних тем для національної аудиторії?
— До війни серйозних труднощів із висвітленням подій не виникало. Однак, як і багато інших, ми чітко розділяємо свій досвід на періоди «до війни» і «після». У часи пандемії COVID-19 певні складнощі були через необхідність працювати дистанційно. З того періоду суттєво зменшилася роль пресконференцій: якщо ти не телевізійник, особисто відвідувати такі заходи стало менш доцільно, оскільки більшість інформації можна отримати дистанційно. Це навіть не так труднощі, як зміна формату роботи.
З початком війни ситуація ускладнилася через обмеження доступу до багатьох джерел інформації. Дістати необхідні дані стало складніше, адже багато спікерів залишаються неконтактними. У нашому регіоні, наприклад, немає практики регулярного щомісячного спілкування з ключовими особами в області, що ускладнює отримання відповідей на численні важливі питання. Хоча регіон динамічно змінюється і питань виникає багато — військовий стан обмежує можливість проведення таких зустрічей. Це зрозуміло, але водночас викликає невдоволення.
Пріоритет надається актуальним питанням, які безпосередньо стосуються військових, економіки, волонтерства, переселенців тощо. Менше уваги вдається приділяти краєзнавчим чи історичним текстам, адже на це просто не вистачає ресурсів. Такі матеріали потребують творчого підходу, досліджень, часу й можливості для виїздів на локації, але через постійну зайнятість і великий обсяг поточної роботи такі проєкти непросто втілювати. Ці виклики є спільними для багатьох журналістів у регіонах. Ми змушені одночасно виконувати кілька завдань, балансуючи між різними напрямками роботи. Але попри все, адаптуємося до нових умов і продовжуємо працювати.
— Як змінилася стилістика Ваших матеріалів після початку повномасштабного вторгнення? Чи стали вони більш емоційними або ж навпаки — стриманими?
— Мій журналістський стиль залишився незмінним. Змінилися насамперед теми, про які доводиться писати. Але будь-який текст, якщо ти хочеш, аби його прочитали далі заголовка та ліду, мусить бути цікавим та смачним для читача. Зведення фактів і цифри — це формат для новин, але якщо матеріал глибший, то його потрібно подавати так, щоб зацікавити читача вже з перших абзаців і втримати його увагу до кінця тексту.
— Що Вас найбільше мотивує продовжувати працювати в непростих умовах війни? Чи вдається уникнути професійного вигорання?
— Мене мотивує відчуття відповідальності. Я відповідаю за інформаційне висвітлення регіону, показуючи його життя і людей, які зараз є його обличчям. Це військові, волонтери, лікарі, підприємці, митці, — найрізноманітніші особистості. Розповідаючи про них, допомагаю читачам побачити багатогранність життя в регіоні.
Люди не можуть постійно читати лише про вибухи й трагедії, їм потрібні інші історії. Тому, хоча більшість текстів стосуються актуальних і складних тем, я завжди знаходжу місце для матеріалів про культуру, традиції чи цікавих людей.
Наприклад, щомісяця я пишу 5–6 великих текстів, не враховуючи новин. Із них чотири зазвичай присвячені військовим, волонтерами, соціальним питанням. Але я також пишу про художників чи створюю репортажі про цікаві місця, або місцеві традиції. Це дозволяє зберігати баланс між важливим і натхненним.
— Що б Ви порадили журналістам, які тільки починають свій шлях?
— Мені пощастило навчатися в чудовому виші (Інституті журналістики Київського міжнародного університету – Авт.), на класному факультеті, де було багато практики. Наприклад, ми з перших курсів працювали для пресцентру університету, мали зустрічі з послами чи відомими людьми, які приїжджали до студентів. Викладачка світлої пам’яті Галина Назаренко була нашою «мамою» в журналістиці, вона водила нас на ці зустрічі, вчила, як писати новини про це, організовувала інтерв’ю з відомими людьми, допомагала потім прилаштувати ці тексти в щоденки, посилала в редакції знайомитися з редакторами та просити авторські примірники газет… Тепер можу оцінити цей досвід як дуже цінний.
З другого курсу ми вже писали матеріали й публікувалися, на третьому курсі більшість працювала. Це допомагало знайти себе в журналістиці. Якщо раніше ми реалізувалися в друкованих ЗМІ, що вимагало своїх правил та дисципліни, то зараз їх майже не залишилося. Робота в інтернет-виданнях відрізняється, тут інші підходи, тут інші тексти, де можна додати лінки і виходить такий собі гіпертекст. Втім, правила гарного тексту залишаються незмінними: заголовок, лід, перший і останній абзац повинні захоплювати читача.
Я пишу тексти і більше ціную читання, ніж перегляд відео. Моя аудиторія — люди мого віку та старші, які також надають перевагу текстам. Молодь обирає відео, але це питання розуміння своєї цільової аудиторії.
Що можу порадити? Пишіть так, щоб вам самим було цікаво читати свої тексти. Любіть те, що створюєте. Якщо через кілька років ви перечитаєте свій текст і кайфуватимете від нього, це означає, він має право на життя. І, звісно, поважайте свого читача: якщо людина витрачає 5–10 хвилин на ваш текст, то він має бути вартим цих хвилин. Пишіть смачно, з душею, і ваша аудиторія залишиться з вами, навіть попри конкуренцію.
Журналістика для Тетяни — це не лише про достовірні факти, а й про емоції, стиль і цінність для читача. Вона вірить у силу слова, яке може надихати, підтримувати й розкривати нові грані. Її робота є прикладом того, як навіть під час війни можна зберігати баланс між важливим і натхненним.
Валерія Малента, студентка ОП «Реклама та зв’язки з громадськістю»