Вивчення англійської в престижному європейському університеті, мандрівка Америкою, сотні журналістських матеріалів про ромів… Зараз Віктор Човка – успішний журналіст, громадський діяч, борець за права ромів, а ще декілька років тому був одним із тих, хто на собі відчував стереотипне сприйняття ромського етносу.
– З чого все починалося? Розкажи про своє дитинство та навчання в школі.
– Я виріс у типовій ромській родині. Мої батьки не мають освіти, проте вони все життя працюють. Коли мені було 7, то так само, як інші діти, пішов до школи. У нашому класі разом зі мною тоді навчалося 6 ромів. Насправді я не можу сказати, що добре вчився, але уроки майже не пропускав, бо мені пощастило – в мене був дружній клас.
– Чому після закінчення школи вирішив продовжити навчання в університеті, а не піти працювати?
– Чесно? Ще в школі у мене з’явилася мрія стати психологом. Десь у старших класах ця мрія переросла ціль: я твердо вирішив, що хочу працювати з ромськими дітьми, допомагати їм соціалізуватись. А далі потрібно було вчитися, бо без освіти ця мрія так би і залишилася тільки мрією.
– І ти вступив на факультет суспільних наук, так?
– О, ні. У долі були на мене інші плани (Сміється. – Авт.). Мені випав шанс стати учасником програми фінансування Ромського освітнього фонду (Будапешт). Але там була одна умова: фінансувалося навчання тільки на двох факультетах: економічному та юридичному. Юриспруденція – це точно не моє. Мені це не подобалось. Проте такий шанс я втрачати не хотів. Тому і вирішив, що оберу економічний – і вступив на цей факультет до тоді ще Закарпатського державного університету.
– Яким було навчання в університеті?
– Я зараз не жаліюся, проте студентам-українцям було легше. От ви народжуєтеся, йдете в садок, потім до школи, потім знаєте, що треба здобути вищу освіту. Це запрограмовано з дитинства, сприймається, як належне. У ромів трохи по-іншому. Часто не всі мають змогу, а деколи й бажання здобути вищу освіту. Розкажу кумедну історію. Коли йшов складати першу сесію в університеті, не розумів навіть різниці між іспитом і заліком. Я думав, що це одне і те ж. Коли казав батькам, що завтра складатиму іспит, чи, умовно, в понеділок – залік, вони не могли оцінити, бо не розуміли цього. Звичайно, батьки раділи моїм успіхам і продовжують мене підтримувати, проте навіть такий незначний приклад, як на мене, є дуже показовим.
– Як ти опинився на телебаченні?
– Тут теж вийшла досить драматична історія. Після закінчення університету я пішов працювати за спеціальністю в банк. Відверто кажучи, приховував свою національність, бо хвилювався, що мене сприйматимуть стереотипно. Пропрацював там місяць. Але Ужгород – маленьке містечко. Якось приходжу на роботу і бачу погляди колег, а потім ще й почув: «Вітя – циган». Звісно, мене викликав керівник до себе в кабінет, проте я не пішов туди. Подзвонив йому і сказав, що більше не буду там працювати. І тут мені пощастило, бо Мирослав Горват закінчував свою кар’єру на ЗОДТРК «Тиса-1», і мені запропонували спробувати себе замість нього. І в мене все вийшло.
– Як щодо негативних стереотипів? Чи стикався ти з висловлюваннями ненависті, пов’язаними з твоїм походженням?
– Коли ти дитина, то не розумієш упередженого ставлення, батьки розуміють, а ти – ні. У школі від однокласників ніколи не чув якихось образливих слів, хоч і навчався не в ромській школі, а в №4. Тоді вона була російськомовною. У класі ми всі були рівні. В університеті ж спочатку приховував, що я ром. До другого курсу ніхто не знав. Думали, що я азербайджанець, вірменин чи араб (Сміється. – Авт.). Через мою зовнішність, звісно, однокурсники цікавились, хто я за походженням. Але зізнався їм згодом. Чи змінилось після цього їхнє ставлення до мене? Ні, бо вже встигли пізнати мене як особистість – без стереотипів, без ярликів…
– Але, крім навчання та роботи, ти багато подорожуєш. Як тобі це вдається? Ти володієш англійською?
– Зізнаюся: ще в університеті у мене виникали труднощі з англійською мовою. Я ніяк не міг її опанувати. Мені було соромно, що, пройшовши такий шлях, досі не знаю її. Моя рідна мова – ромська, я навчався в російській школі, в університеті опанував українську, а з англійською ніяк не складалося. Тому подав заявку до Центрально-Європейського університету в Будапешті. Там якраз діяла програма вивчення англійської для ромів «Roma English Language Program». Я пройшов конкурс – і мене взяли. До речі, конкурс був шалений: 120 заявок на 20 місць. Після цього впродовж 9 місяців вивчав цю мову з її носіями, а потім ще й дипломну роботу захищав англійською. Це було справді лячно. Після випуску в мене був рівень В2. Зі знанням мови у мене з’явилося більше можливостей брати участь у різних тренінгах, стажуваннях. Однією з таких стала подорож до США по програмі «The International Visitor Leadership Program (IVLP)».
– Розкажи детальніше про цей досвід. Саме ця програма дала змогу потрапити в Америку?
– Так, програма IVLP. Мою кандидатуру погодили не відразу. А коли це сталося, впродовж кількох місяців ми спілкувались онлайн, обмінювалися досвідом з учасниками програми. Наступним кроком стала двотижнева поїздка в Америку.
– Яка вона «американська мрія»? І чи відрізняється культура ромів в Америці і в Україні?
– На жаль, ромів у США мені не пощастило зустріти. Але знаю, що велика діаспора живе у штаті Техас. І я навіть собі не уявляв, що Америка настільки різна… Спочатку ми поїхали у Вашингтон (округ Колумбія), потім були в штаті Огайо, далі – в Каліфорнії (м. Сан-Франциско). В межах програми ми мали теми для особистих рефлексій, обговорення в малих групах, рольові вправи, семінари-тренінги та пленарне обговорення, розмови під час обідів, мотиваційні спічі. Основна тема програми: «Diversity, Equity, Inclusion, and Accessibility» («Різноманітність, справедливість, інтеграція та доступність»). Справді пишаюсь тим, що зміг представити Україну в такій тривалій мультикультурній програмі.
– Що, крім вражень, для себе взяв із цієї подорожі?
– Запам’ятався семінар, який слухали у Вашингтоні – про трансформацію несвідомого упередження та його прояви в різних сферах життя. Це було пізнавально. Та й загалом візит до США дав мені нові знання, досвід та відкрив інший погляд на подальшу роботу у громадському секторі в Україні, а також зміцнив мою лідерську позицію в ромській громаді Ужгорода.
– Які плани на майбутнє?
– Однозначно продовжу розвиватися в журналістиці і навчатися. А ще хочеться подорожувати, бо, як казав Марк Твен: «Подорожі – згуба для фанатизму, забобонів і вузького мислення. Широкі, розсудливі і доброчесні погляди не можна надбати в одному крихітному куточку земної кулі».
Мирослава Жабей, студентка-магістрантка
Фото з архіву В. Човки