Уроки, які ми мали б отримати від дітей.
Стежка біля мого дому, початок вересня. Погода пестить теплими сонячними променями, а лагідний вітер повільно, майже нечутно, допомагає осені збирати перше опале листя. Я йду, ліниво бурмочучи щось собі під ніс і рахуючи кроки, насолоджуючись першим вихідним у новому навчальному році.
Цьогоріч діти не отримують «фарту» — 1 вересня припадає на понеділок, і безтурботний початок осені одразу ж затягує у шкільні справи. Я прямую до лісу — одного з наймальовничіших куточків на околиці Бельсько-Бялої.
За моєю спиною розкидається гущавина, повітря напоєне вологими, терпкими ароматами. По ліву сторону самотньо стоїть невеличкий готель, у його вікнах подекуди мерехтять поодинокі вогники. Праворуч — охайний тенісний корт. Але що ближче я підходжу, то гучніше стає: дзвінкий сміх та вереск долинають спереду, де розташований дитячий майданчик і два затишних ресторанчики. Один із них, той, що ближче до ігрової зони, має стіни з червоного каменю та дерев’яні балки, які ідеально вписуються в сезонний клімат, гармонійно перегукуючись із жовтим і багряним листям довкола.
Саме тут, у цій безтурботній декорації, я зупиняюся. Дістаю камеру, щоб зробити кілька фотографій. У якийсь момент, розглядаючи знимки, помічаю той самий, по-справжньому цікавий кадр. І річ тут не в композиції чи кольорі — хоча вони неймовірно чудові, — а в самій суті історії, яку передає це зображення. Діти граються. Для когось це просто звичайна рутина, буденний день на звичайному майданчику зі звичайними дітьми. Але для інших це місце стає справжнім полігоном битви зі стереотипами.
Поруч зі мною стоїть моя недавня знайома — пані Людмила. Не так давно вона дізналася, що її дитина має синдром аутистичного спектра (РАС). Ми розмовляємо, і раптом її обличчя стає напруженим. Вона різко зривається і прямує до гірки, де її син нерішуче стоїть, а за ним формується чимала черга інших малюків. Коли вона повертається, я питаю: «Що сталося?». Її відповідь пронизлива і автоматична: «Я подумала, що вони будуть його ображати. Він особливий, я знаю, але вони — ні». Ця відповідь, а точніше, думки, на які вона мене наштовхнула, боляче врізалися у свідомість.
Можливо, це і є той «синдром дорослих», коли ми знаємо те, чого не знають діти. Ми усвідомлюємо, що суспільство дозволяє собі жорстко засуджувати чи не сприймати, чи засуджувати та відгороджувати людей, несхожих на масу: із хворобами, іншої раси чи національності. І це наше знання паралізує, змушуючи нас очікувати ворожості, дискримінації та агресії. Але хіба те, що діти про це «не знають», — погано?
За мить мою увагу привертає інша картина: до гурту малюків приєдналася темношкіра дівчинка… Її батьки ходять за нею, як хвостики, борючись, здається, більше з собою і власними стереотипами, аніж хвилюючись за дитину.
Діти ж були зайняті грою. Вони жваво гомоніли між собою і не помічали дорослих навколо себе! Невже діти в дошкільному віці знають, що таке толерантність чи акцептація, або ж інші слова з того розумного, але такого складного для життя словника? Я, як і пані Людмила та батьки цієї дівчинки, стали заручникамим своїх власних сумнівів: чому ми, дорослі, чудово розуміючи значення слів «дискримінація», «насильство», «нетолерантність» бачимо їх повсюди? На цьому майданчику, де дитина з РАС стоїть у черзі за іншими дітьми, а дівчинка іншої раси просто сміється, бігаючи за м’ячем, відповідь очевидна: діти, не знаючи цих занадто складних слів, із легкістю приймають одне одного. Вони показують світові щирі стосунки й безумовну любов. А ми, дорослі, проектуємо свої страхи та бар’єри на їхній безтурботний світ, створюючи атмосферу нетолерантності.
Буга Діана, студентка ОП «Журналістика», громадська діячка