21 листопада в «Галереї ILKO» відбулася медіазустріч «Спільні виклики медіа в час інформаційних воєн: досвід прикордонних регіонів України та європейських країн». Її організував Ужгородський прес-клуб у межах програми «Співпраця заради розвитку та підтримки демократії» за підтримки Посольства Литви в Україні.
Відкривали і модерували захід Ірина Бреза, голова Ужгородського пресклубу та Анна Семенюк, координаторка проєкту «Інформаційно-освітня кампанія «Як це є насправді».
Серед учасників були: Роман Сов’як, журналіст, медіаексперт; Роман Дерезенко, продюсер подкастів та координатор проєктів із протидії дезінформації у ГО «Детектор медіа»; Ірина Сов’як, медіаекспертка, журналістка, дослідниця фейків; Євгенія Гайович, начальниця відділу електронного навчання ЦІТ УжНУ; Юрій Бідзіля, доктор наук із соціальних комунікацій, професор кафедри журналістики УжНУ. З європейських країн, зокрема Литви і Чехії, приїхали Моніка Якимчуке, фактчекерка Delfi «Melo detektorius», Юрга Бакайте, журналістка Литовського національного радіо і телебачення, а також чеський фотограф-документаліст Станіслав Крупар, який займається репортажною і документальною фотографією. Крім того, у дискусіях брали участь фахівці, що працюють із проблематикою етноспільнот, соціологічними дослідженнями, зокрема голова ГО «Українські угорці» Крістіан Шкіряк та директор Центру аналізу регіональних ризиків Анатолій Головка.
Медійники й експерти обговорили різноманітні аспекти сучасних інформаційних викликів, включно з проявами дезінформації, методами її поширення та виявлення. Обмінювалися думками про ефективність медіаграмотності, ділилися практиками фактчекінгу та навчальними стратегіями підготовки фахівців. Провідними темами були аналіз візуальних матеріалів, зокрема фотографій і відеоконтенту з ШІ, а також особливості формування довіри до медіа. Фахівці представляли свої напрацювання як у форматі індивідуальних виступів, так і в межах панельних дискусій.
Інформаційні кампанії і війни на локальному й національному рівнях
Журналіст «Суспільне Ужгород», медіаексперт Роман Совʼяк виступив із презентацією про фейки та маніпуляції в регіональних ЗМІ протягом червня-липня цього року. Дослідження охопило фейсбук-групи, ютуб-канали, а також місцеві й загальнонаціональні сайти, у результаті чого виявлено понад 50 випадків дезінформації. Телеграм не аналізував навмисно: за словами автора, шкідливого контенту там дуже багато, тому він вартий окремого дослідження.
Спікер виокремив три основні тематичні напрямки, які активно використовували для поширення фейків та маніпуляцій. Перший – дискредитація антикорупційних мітингів. «Перші два дні, коли відбувалися протести, інформації про них було багато. Писали місцеві медіа й ніхто ніяк не реагував: ні боти, ні акаунти, ні офіційні особи. Потім, таке враження, ніби зʼявилася якась системна робота в соцмережах», – поділився спостереженням Роман Совʼяк. Під дописами почали з’являтися однакові коментарі: «Ідіть воювати, а не мітингувати», «Діти не знають, що таке НАБУ і САП», «Це проплачені мітинги». Також ішлося про неефективність згаданих інституцій. Мовляв, вони не приносять кошти в бюджет – тільки забирають. Поширювали шкідливі меседжі бот-акаунти з неповною інформацією в профілі, типовими фотографіями й обмеженою історією активності. Ідентичні пости й тексти публікували в різних спільнотах. Така синхронна діяльність мала створити ілюзію громадської підтримки.
Друга тема – дифамація екоактивістів та журналістів Олену Мудру й Оксану Станкевич-Волосянчук, які виступили проти будівництва вітряків на полонині Руні та в горах. У мережі поширювали безпідставні звинувачення про їхні звʼязки з російською федерацією, а також про крадіжку коштів, нібито виділених на екофестиваль. У цьому контексті цікавим є кейс Маріка Федірко – вигаданого персонажа, акаунт якого час від часу використовують для дискредитації окремих осіб чи процесів. Для поширення такого контенту використовували ютуб-канали з підозрілою активністю.
Третій кластер – угорсько-українські відносини. У результаті моніторингу виявили поодинокі матеріали з емоційними заголовками та приховуванням фактів, проте в локальних медіа значних антиугорських фейків не зафіксовано.
Роман Совʼяк підсумував: для поширення дезінформації в регіональному медіапросторі застосовували тактику спотворення фактів, мережі підконтрольних акаунтів і контент, згенерований за допомогою ШІ.
Далі виступив Роман Дерезенко, продюсер подкастів, координатор проєктів із протидії дезінформації ГО «Детектор медіа». Він говорив про пропаганду в цифрову добу, зокрема використання росією соцмереж та ШІ та навів приклади їхнього спростування на сайті «Детектор медіа».
Також Роман продемонстрував статистику споживання контенту на різних ресурсах. У 2025 році новини з соцмереж отримували 86% українців (+35 % з 2015 року). Натомість телебачення за цей час втратило найбільше аудиторії (з 85% у 2015-му до 33% у 2025-му), сайти новин — з 47% до 31%, радіо — з 35% до 13%, а друковані медіа — з 31% до 4%.
Увагу аудиторії привернули ролики з дипфейками – про Президента, колишнього голову РНБО О. Данілова, відео про «Воху» та про мобілізованого, який нібито не хоче воювати. На прикладі таких відео Роман пояснив особливості дипфейків, вказав на ознаки для розпізнавання.
Рекомендації від Романа Дерезентка, щоб не потрапити на гачок цифрового обману: 1) перевіряйте деталі одягу та військової форм; 2) аналізуйте аксесуари та елементи, що мають чітку форму; 3) перевіряйте кількість пальців і форму рук; 4) стежте за текстом на зображеннях; 5) перевіряйте освітлення та тінь; 6) оцініть фон; 7) памʼятайте, що технологія швидко удосконалюється.
Також медіаексперт поділився корисними фактчекінговими ресурсами: Центр протидії дезінформації, Центр Стратегічних комунікацій, Детектор Медіа, VoxCheck, НотаЄнота, По той бік новин, Ґвара, Без брехні та StopFake.
Як медіа формують довіру: досвід України та країн-сусідок
Після соловиступів тривала панельна дискусія за участі Крістіана Шкіряка, голови ГО «Українські угорці», Моніки Якимчуке (Monika Jakimčukė), фактчекерки проєкту Delfi «Melo detektorius» (Литва) та Анатолія Головки, директора Центру аналізу регіональних ризиків, канд. політ. наук. Модерував дискусію Роман Совʼяк.
Представник ГО «Українські угорці» Кріштіан Шкіряк у своєму виступі зосередив увагу на проблемі інформаційної безпеки нацменшин та зміні медіаспоживання. На його думку, сьогодні ми спостерігаємо кризу довіри до офіційних джерел: аудиторія дедалі частіше шукає «правду» в анонімних телеграм-каналах, які експерт влучно назвав «інформаційними смітниками», або ж у ТікТоці. Це призводить до того, що емоційні, часто маніпулятивні вкиди перемагають перевірений фактаж.
Особливо гостро ця проблема відчувається в контексті угорськомовної спільноти Закарпаття. Шкіряк стверджує, що Україна фактично програла інформаційну війну за цю аудиторію через відсутність якісного україномовного контенту, адаптованого для нацменшин. Вакуум, що утворився, миттєво заповнюють медіа з Угорщини, які часто транслюють наративи, суголосні з російською пропагандою – наприклад, про «неефективність санкцій» чи «мир за будь-яку ціну».
Вирішенням ситуації спікер бачить не у заборонах, а у створенні якісної альтернативи. Держава та незалежні медіа мають працювати над тим, щоб українські сенси були доступними для всіх спільнот. Комунікація повинна будуватися на фактах і бути зрозумілою, щоб повернути довіру людей, які опинилися в інформаційній ізоляції.
Медійниця з Литви – Моніка Якімчуке – у презентації показала наративи роспропаганди, що поширюються в литовських ЗМІ: «Ukrainians are Nazis, violent, extremists» (українці нацисти, жорстокі та екстремісти), «Ukraine is losing a war» (Україна програє війну), «Ukrainian troops are surrending» (українські військові здаються) та ін. Такі тези використовують з метою зменшити підтримку як України, так і змінити ставлення литовців, демотивувати їх допомоги українським біженцям. Медіа Delfi «Melo detektorius», у котрому Моніка є фактчекеркою, збирає інформацію та фейки щодо росії-України з періоду анексії Криму, 2014 року.
Серед каналів/платформ для пропагандистської машини, колега виокремлює Facebook, YouTube, Telegram. Останні – важливий внаслідок російськомовних користувачів на території Литви, що є доволі чисельним. Значний вплив мають також «альтернативні медіа», що представляють інтереси пропагандистської машини, як мережа «Правда», а також політики, що поділяють погляди росіян. Минулого року на президентських виборах нівідкіля з’явився кандидат, котрий використовував соцмережі (особливо TikTok), для власної агітації й поширення поглядів росії. Він зумів здобути 7% голосів виборців. Моніка Якімчуке підсумувала свій виступ тезою про те, що кожен литовець, на превеликий жаль, вірить бодай одному російському наративу.
Ще один учасник дискусії – Анатолій Головко, директор Центру аналізу регіональних ризиків – у виступі наголосив на тому, що Закарпаття, яке вирізняється своєю багатоконфесійністю та багатонаціональністю, стає мішенню для використання локального контенту у дезінформаційних кампаніях. Анатолій навів приклади інцидентів, таких як підпал офісу угорського товариства Закарпаття та підпал церкви в селі Паладь-Комарівці в яких чітко простежується російський слід. На його думку, є зовнішня зацікавленість у дестабілізації суспільно-політичної ситуації в цьому регіоні, оскільки те, що тут відбувається, має вплив на сприйняття України міжнародними партнерами. Незважаючи на відносно невелику політичну вагу в загальнонаціональному масштабі, Закарпаття є критично важливим завдяки цілій мережі гуманітарних, історичних, культурних зв’язків із сусідніми європейськими країнами.
«Для ефективної протидії дезінформації потрібно взаємодіяти між журналістами, саме на міжнародному рівні для поширення медіаграмотності»,— зазначає Анатолій Головко. Він підкреслює необхідність масштабувати такі ініціативи на рівні всієї Європи, оскільки російська пропаганда діє системно. «З одного боку, потрібно боротися спільними зусиллями з дезінформацією, а з іншого — сприяти просвітництву, інформуванню», — підсумував експерт.
Після короткої перерви медіазустріч продовжилася персональними виступами. Організатори підготували й таємного гостя, яким виявися чеський фотограф-документаліст Станіслав Крупар. Багато років він працює для європейських, зокрема німецьких медіа, і більше половини року проводить в Україні, фіксуючи війну в найгарячіших точках. Крупар – репортажний фотограф, тож його головна вимога до професії – чесність. Він багато говорив про фейки у фотографіях: як їх розпізнавати й чому будь-яка маніпуляція руйнує довіру. Нагадав, що в 2015 році кожен п’ятий фіналіст (понад 20%) World Press Photo був викритий у фотоманіпуляціях, і навів десятки прикладів неправдивих знімків за останні 10–15 років. На таких світлинах є доданий дим, склеєні кадри, сфабриковані «соцдрами», вирвані з контексту фото спортсменок чи навіть фальшиві документальні серії.
Фотографа хвилює, як штучні зображення спотворюють уявлення про війну. Найбільше його обурив фейк «Молимся за Авдіївку» – фото, яке масово поширювали в соцмережах у листопаді 2023 року, саме тоді, коли він працював у місті й знав, що кадр не має нічого спільного з реальністю. Він також пригадав фотовиставку на Алеї Героїв АТО у Дніпрі, де частина знимків була створена штучним інтелектом. «Я не знаю, чому нам більше подобається показувати себе гарними і неправдивими. Чому не справжніми?» – запитував він, підкреслюючи, що справжність у документальній фотографії не можна підмінити технікою. «Просто дуже хочеться бачити реальне життя, реальні страждання, радість і реальну війну», – додав Крупар. Він переконаний, що правда – найвразливіша річ, яку можна спотворити одним хибним кадром.
Із темою «Тиск і переслідування журналістів та активної громадськості, яка захищає Карпати» на медіазустрічі виступила закарпатська журналістка-розслідувачка Олена Мудра. Медійниця висвітлила масштабну кампанію з дискредитації, спрямовану проти неї та колег-природозахисниць. Пані Олена сподівається, що цей випадок у майбутньому допоможе вдосконалити українське законодавство, зокрема у питанні протидії SLAPP-позовам, та зробить медіаспільноту міцнішою.
Причиною переслідування стала професійна діяльність Олени, яка висвітлює кампанію порятунку Карпат від забудови вітряками. За її словами, це ретельно спланована та скоординована кампанія метою якої був тиск і повна дискредитація журналістки в очах аудиторії. Спочатку на таких сайтах, як «From-Ua», «FaceNews», «Стрічка новин Києва», «Новини Закарпаття» з’являлися фейкові статті. Згодом цей контент поширювався через ботів та пабліки в соцмережах. Основним посилом фейків стало звинувачення у роботі на ворога. Зокрема, зловмисники створювали колажі, де активістів зображували у формі російських солдатів, публікували підроблені фотографії російських паспортів тощо. Також створювали дипфейки не лише пані Олени, а й сина. Ці відео ставили на платну рекламу в YouTube і Facebook. «Мій тато дивився бій з Олександром Усиком, і йому ввімкнулася в YouTube ця реклама: “Чому бреше Олена Мудра”, і його онук, спотворений діпфейком» – розповіла журналістка. Загалом за три місяці було зафіксовано близько 25 онлайн-атак, що охопили понад 100 публікацій.
Разом з адвокатами журналісти ініціювали відкриття двох кримінальних проваджень. Однак притягнути винних до відповідальності складно, оскільки сайти, де розміщувалися наклепи, не зареєстровані в Україні. Паралельно проти Олени Мудрої та її колег розгорнулася кампанія судового тиску – подано вже кілька позовів із вимогою спростування інформації та відшкодування моральної шкоди у розмірі 50 тисяч гривень за кожним.
Олена Мудра зазначила, що цей кейс потрапив на мапу «Репортерів без кордонів», присвячену тиску на екологічних журналістів. «Таких журналістів чотири на мапі в Європі, я одна з них. І от цього тижня я виступала на заході ООН… Це для розуміння того, на який рівень вийшла ця історія з Закарпаття», – зауважила медійниця.
У завершальній частині виступу Олена Мудра підкреслила важливість медіаграмотності. Ситуація, пов’язана з інформаційними атаками на медійницю, є приводом для дискусій у медіаспільноті про те, як захистити професіоналів.
Медіаграмотність як захист
У другій панельній дискусії взяли участь фахівці з медіа та комунікацій: Ірина Сов’як, медіаекспертка й дослідниця фейків; Юрга Бакайте, журналістка Литовського національного радіо і телебачення; Юрій Бідзіля, доктор наук із соціальних комунікацій, професор кафедри журналістики УжНУ; Євгенія Гайович, начальниця відділу електронного навчання ЦІТ УжНУ. Модераторкою виступила Вероніка Мороз, лінійна продюсерка «Суспільне Ужгород».
Обговорення стосувалося шляхів поліпшення медіаграмотності через локальні ініціативи. Учасники наголосили на важливості дотримання стандартів достовірності в умовах швидкого новинного середовища. Також підкреслили роль локального контенту як чинника зміцнення довіри аудиторії.
У своєму виступі Ірина Сов’як зазначила, що насправді медіаграмотність – це не тільки про медіа. Саме слово інколи створює хибну думку, яка відмежовує цю тему для «обраних», себто для журналістів або людей, які давно працюють з інформацією. Але насправді йдеться про ширший контекст – звичайне середовище з різними людьми, різними професіями й життєвим досвідом.
Не варто проводити тренінги у ролі «експерта, який знає краще». Ірина сказала: «ніхто не хоче зізнаватися, що він чогось не знає». І це правда. Ми часто уявляємо медіаосвіту як сукупність складних термінів. Проте тут необхідно передати кілька зрозумілих навичок, які можна застосовувати у повсякденному житті. У цьому є щирість і повага до аудиторії.
Окрема частина виступу була про штучний інтелект. Медіаекспертка наголошувала: навіть якщо сьогодні ми навчимося розрізняти фото, яке створене ШІ, після завтра це вміння може виявитися застарілим. У цьому випадку найважливішим стає не набір інструментів, а спосіб мислення – вміння сумніватися та перевіряти. Медіаграмотність не може бути «нав’язаною». Працює лише тоді, коли людина готова поставити собі запитання: «А чи правду я бачу?».
Наприкінці журналістка порекомендувала переглянути американський фільм «Pay It Forward», де кожен передає добро далі. Якщо кожен із нас пояснить хоча б трьом людям – рідним, знайомим, як не піддаватися на фейки й перевіряти інформацію, це вже створить ланцюжок медіаграмотності, допоможе людям не загубитися в інформаційному шумі.
Юрій Бідзіля доктор наук із соціальних комунікацій, професор, декан філологічного факультету УжНУ, розповів про виклики для медіаграмотності в Україні. За його словами, дезінформація була завжди і залишатиметься, вона лише змінює форму – від фотофейків до глибоких фейків і дипфейків. Медіаграмотність, на його думку, ніби «жуйка», яку можна довго обговорювати, але так і не досягти помітних результатів. Науковець вважає, що журналістська спільнота терпима до фейків, бо сама цим страждає: від маленьких «підчищень» світлин до навмисного поширення неправдивих даних та фактів.
Юрій Михайлович зосередився на концепції медіаграмотності в Україні та відсутності стратегії. Він наголосив, що для ефективної боротьби з дезінформацією необхідні конкретні заходи впровадження дисципліни в школах та професійному середовищі журналістів. Особливу увагу приділив шкільній освіті: медіаграмотність має бути окремою дисципліною, а починатися з дитячого садка, бути адаптованою до віку дітей, щоб формувати критичне мислення та здатність відрізняти правду від фейку.
Ще однією важливою темою стало питання блогерів та їхнього впливу на інформаційний простір. «Блогер часто дезінформатор», – підкреслив професор. Їхній контент активно споживає аудиторія, що часто призводить до поширення недостовірних матеріалів. Юрій Михайлович закликав медіа та освітян об’єднати зусилля: лише комплексний підхід – поєднання освіти, медіаграмотності та відповідальної журналістики – здатний створити стійкий захист суспільства від маніпуляцій та неправдивої інформації.
«Студентам та журналістам важливо усвідомлювати, що безкоштовна інформація завжди має ціну – через дані, які вони залишають, або через вплив спонсорів та медіавласників. Професіонали повинні зберігати своє інформаційне «я», критично мислити та не піддаватися повністю інтересам хлібодавців. Водночас варто аналізувати досвід закордонних медіа, але пам’ятати про особливості українського контексту та інтереси власної аудиторії. Найголовніше – бути інформаційно пильними, критично оцінювати джерела та відповідально ставитися до професійних рішень», – порадив Юрій Бідзіля.
Медіазустріч стала платформою для обговорення ключових аспектів дезінформації, цифрової пропаганди, фактчекінгу та важливості медіаграмотності. Учасники обмінялися практичними порадами для поліпшення критичного мислення, перевірки контенту та формування довіри до медіа, що є корисним для майбутніх медійників, чинних журналістів, експертів і громадськості. Подібні заходи особливо важливі в умовах інформаційних воєн, оскільки обмін досвідом на національному й міжнародному рівнях безпосередньо сприяє інформаційній безпеці та підвищує ефективність роботи в сучасному медіапросторі.
Студенти 3-го курсу відділення журналістики УжНУ