Петра Зламана – чеська лекторка кафедри словацької філології філологічного факультету УжНУ. Невисока на зріст, приємна світловолоса жінка з синіми очима, яка щиро ділиться своїм досвідом із тими, хто хоче знати більше. Викладачка стверджує, що для неї у роботі найважливіше – зворотний зв’язок, і називає себе педагогом не за фахом, а за покликанням.

– Пані Петро, розкажіть про себе, де народилися, хто Ви за національністю?

– Я народилася в Чехії, в Середньочеському краї, у місті Мєстец-Кралове, що у Середньовіччі було королівським, і нині розташоване за 50 кілометрів від Праги. За національністю – чешка.

– Де здобували освіту?

– Закінчила гімназію у місті Подєбради, а згодом стала випускницею педагогічного факультету Карлового університету в Празі.

Петра Зламана з директором благодійного фонду «VIZa» Володимиром Чубірком

– Ви з дитинства хотіли стати вчителькою? Як батьки поставилися до такого вибору?

– У дитинстві я мріяла стати письменницею, але пізніше зрозуміла, що хочу бути вчителькою. Мені подобається викладати, інформувати та організовувати людей. У моїй сім’ї немає вчителів, але тітка викладала чеську та російську мови, як і я сьогодні. Мабуть, це мене надихнуло.

– Розкажіть в яких освітніх програмах брали участь? Чим вони цікаві для Вас?

– Після закінчення університету я працювала у мовній школі. Вела курси чеської мови для студентів із Росії, Казахстану та Узбекистану, які хотіли вступати до вищих навчальних закладів. Я розробляла різні навчальні програми й курси. Потім працювала в Карловому університеті як лектор і куратор іноземних студентів.

Петра Зламана зі студентами словацького відділення

– Як почуваєтеся в Україні, а саме – в Ужгороді?

– Я працювала 5 років у Санкт-Петербурзі, а це дуже велике місто порівняно з Ужгородом. Але на Закарпатті мені добре, бо я сама з невеличкого міста і люблю спокій. Приємно, що навколо завжди знайдуться добрі люди, які щось підкажуть і допоможуть, якщо буде потрібно.

Також мені подобається клімат. У Росії було холодно, і в Чехії теж неідеально, а тут дуже сонячно і затишно. Ще не можу не підкреслити, що у вас страшенно смачна кава.

– З якими труднощами стикається іноземець під час перебування в Україні?

– Це не зовсім труднощі. Таке буває і в Чеській Республіці, коли туди приїздять іноземці. Обов’язково потрібно мати візу, яку можна отримати в Чехії, якщо хочеш працювати за кордоном, але якщо метою поїздки є туризм, то віза не потрібна.

Часто доводиться долати мовний бар’єр. Через політичну ситуацію в Україні часом виникають труднощі. Коли я розмовляю російською, то деякі  люди просто не хочуть слухати. Я розумію, що мала би говорити українською, тому в україномовному середовищі вдосконалюю свої вміння кожного дня.

Ще мушу постійно поновлювати посвідчення про тимчасове проживання. Це довгий процес і має свої нюанси, але приїзд в Україну того вартий.

Петра Зламана з працівниками наукової бібліотеки УжНУ

– Чого навчаєте наших студентів? Як Вам процес викладання?

– На нашому факультеті вже 5 років є чеське відділення. Воно не самостійне – є частиною словацької кафедри, що, на мою думку, непогано, бо наші мови подібні.

Я викладаю на кожному курсі бакалаврату. На першому курсі – практичну мову, тому що студенти зазвичай приходять із нульовим знанням чеської. Починаючи з другого курсу, проводжу лекції й практичні, семінари з фонетики, фонології, словотвору, лексикології і т.п. Приємно, що студенти справляються і досягають поставлених цілей, бо більшість розуміють, для чого вони навчаються.

– Як би Ви описали національний характер чехів? Чим вони відрізняються від українців?

– Я помітила, що українці працьовитіші за чехів. У багатьох аспектах чехи шукають прості шляхи розв’язання проблем. Ще я думаю, що ми подібні, бо відкриті та легко знаходимо спільну мову. Зараз у Європі нестабільна міграційна ситуація, а чехи трохи ксенофобні, бояться нових речей і людей інших культур. Через це чехи люблять українців – ви нам близькі, у нас подібні традиції та стиль життя. Наприклад, наступного року Чехія планує дати 40 тисяч робочих віз для українців замість 20 тисяч, як було минулого року. Ми раді, що у нашій країні будуть працювати, жити і навчатися слов’яни.

Відрізняється від українського наш гумор, бо у нас він дуже саркастичний та іронічний, тому не всі його розуміють.

– Розкажіть про чеські традиції, яких дотримуєтеся?

– Чехи – католики за віросповіданням, тож маємо багато церковних традицій. Дуже шануємо Різдво та Великдень. Різдво для мене – родинне свято, коли всі родичі збираються за святковим столом, дарують один одному подарунки, ходять у гості до близьких, печуть традиційну Ваночку. Новий рік – це свято, яке ми проводимо з друзями, а не з родиною. На Великдень фарбуємо яйця та печемо Великодного баранця – символ невинності. У Великодний понеділок хлопці беруть спеціально підготовлені вербові гілки й «б’ють» ними дівчат, примовляючи, щоб ті були здорові, красиві та щасливі. Відрізняється у нас і день Св. Миколая, який чехи відзначають 6 грудня. У цей день до діток приходить Мікулаш, Чорт та Ангел. Малята повинні заспівати будь-яку пісеньку чи розповісти віршик, за це вони отримують подарунки. Але тим, хто поводився погано, Чорт дає замість солодощів вугілля, картоплю чи дрова.

Під час відкриття лінгафонного кабінету на філологічному факультеті

– Які чеські страви готуєте?

– Зараз у мене не так багато часу на приготування їжі. Чеська кухня для мене стала нудною, а українська – цікавою. Дуже смакують ваші вареники, бо такої страви в Чехії немає. Ще мені до вподоби українські соління: гриби, огірки, капуста. Також у вас дуже смачно готують м’ясні страви. Хоч наші народи між собою подібні, але кулінарні смаки у нас різняться.

– Які плани маєте на майбутнє, після завершення програми в Україні?

– Я люблю свою роботу і поки що не збираюся їхати з України, хоч перебування тут залежить не тільки від мене. Не маю конкретних планів щодо майбутнього. Як у нас кажуть: «Člověk míní, pánbůh mění» («Чоловік мислить, а Бог радить»). Хтозна, можливо, мій друг зробить мені пропозицію руки і серця, і я залишуся з ним у Празі J.

 

Тетяна Проданець, студентка відділення журналістики. Фото Медіацентру УжНУ та з архіву Петри Зламаної 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *